— Але ж і впертий… — похитав головою Авксентій. — Дивись, Григорію, на сущі речі світу сього не яко миша з нори, а яко сокіл, що ширяє вільно під хмарами. Те, що для миші — межа світу, для сокола — пагорб або рівчак з висоти нічтожний. Подивись на обтяження своє з тих небесних палестин, на яких перебувають нині святі достойники. Не з гріха воно вийшло, навпаки. Воістину, воно захищає тебе від гріхів, сину мій. Доки не знайдеш собі іншого оборонця, воно тебе захищатиме. Дякуй Богові за таке знатне знамення. І не бійся його. Бійся паче вогниць і грому тихих демонів своєї натури.
— Так вважатиму, як ви скажете, отче, — відступив Сковорода і ніби відчув, як відпускають його серце холодні мацаки давньої внутрішньої затятості. — Дякуватиму Богові святому істинному аж по смертний час припинення негодящого живота мого. Дякуватиму за обтяження, за знамення захисне.
— Всечасно, бачу я, Творцеві дякуєш, Григорію, а от Богородиці жодного разу дяки не огласив, — зауважив проникливий співрозмовник. — Духа Святого не пом'янув також. Може, ти у мандрах своїх впав в єресь старозавітників й не визнаєш Святої Трійці і всеблагої Заступниці нашої, Цариці небесної?
— Вірую во єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі, й усього видимого і невидимого… — Сковорода почав виголошувати Символ Віри. Авксентій зупинив його після «і вдруге прийде»:
— Бачу, що вберіг тебе Господь-милостивець від апостазії[93]. Проте ясно мені такоже, що маєш завзятий сентимент до Старого Завіту. Якщо сентимент твій не в приниженні Завіту Нового, то гріха в тому, за моїм розумінням, немає. Такого сподіваюсь і в сильну увійду печаль, якщо помилюся у тобі. Накладаю, сину мій, на тебе урок: від сьогодні й до Михайліва дня читатимеш братії Євангеліє та Діяння при трапезі і при роботах щоденних… — він зробив паузу, дозволяючи Григорію прикластися до перстів, а потім перепитав: — Ти казав, що прагнеш навчитися розумного роблення молитви, за прикладом святителя Григорія Палами і праведних молільників Ватопедських[94]?
— Прагну, отче! — спалахнули очі в Сковороди.
— Важкий і тернистий це шлях, сину мій. І для досвідчених мнихів важкий він, а послушникам й поготів. Для оного потрібні ретельні приготування.
— Благословіть, святий отче!
— Не скачи так… Нині не фіскалом удостоєн.
— Вибачте, отче.
— Ти, кажуть, хвалився серед братії, що співав на соборному кліросі, й навіть до чинів придворного уставщика й канонарха доревнував.
— Істинно так, святий отче.
— Чи відаєш, сину мій, на чиє уславлення укладено було Антифони святого праведного Ігнатія Богоносця?
— Звісно, отче, — відповів Григорій. «Не треба бути канонархом чи придворним уставщиком, аби про таке знати», — подумки обурився він.
— То повідай мені.
— На уславлення предначальної несотворенної Святої Трійці.
— А степенні Антифони?
— За думкою елінського книжника Никифора Каліста, їх написав святий Феодор, нарєкаємий Студитом. Написав у пам'ять про найдревніші Антифони святого Ігнатія. Кожний Антифон має три степенні, коїх у кожному тоносі, себто гласі, є дев'ять по видінню Богоносця, котрий зрєл, яко дев'ять світлих чинів янгольських симфонійно славили Святу Трійцю. Сії недільні Антифони є частиною древлєго елінського Октоїха[95] і являють собою образ духовної лествиці доброчинія.
— А в чому сутність її?
— Лествиця Антифонів має духовне знаменування. Антифони були вирощені Студитом із золотих зерен степенних псалмів. Святий Феодорит рече, що до кипарисових дверей храму Соломонового вело двадцять п'ять мармурових сходинок. Коли священики з коліна Левієвого урочисто піднімалися ними до храму, то на кожній сходинці робили зупинку і співали, змінюючи один одного, по одному з псалмів. Святий Феодорит рече, що царі Давид і Соломон пророчо передбачили: народ гебрейський впаде у гріхи й опиниться в полоні Вавілонському, а потім із полону, під проводом десниці Божої, з радісними співами повернеться до румовища мурів Єрусалимських. Тому царі визначили співати степенні псалми на храмових сходинках. А святий Августин…
— Любиш притчі старозавітні? — обірвав потік ерудиції Авксентій.
— Бачу в них, отче святий, зерна правди для віку нашого.
— Отже, — підсумував ієромонах, — в Антифонах можемо спостерегти нескорбне сходження від образу, сіреч від знамення, дев'ятки яко тричисленної трійки, до вселенського знамення передвічної Трійці.
— Воістину, святий отче.
— От від роздумів над цим предивним сходженням й почнеш, сину мій, приготування до тих мандрів, що ведуть до фаворського світла. Заглибишся у таїнства дев'ятки, числа знаменитого і в Біблії щедро розсипаного. Адже саме у дев'ятому псалмі дається нам сподівання: «…не назавжди буде забутий бідний, не пропаде навік надія вбогих». Від дев'ятки почнеш йти, послідовно відсікаючи число за числом, до простого й найпростішого. Пізнаєш глибини Єдиного через заперечення ознак Його. Так навчав нас святий Діонісій Ареопагіт у своєму дивовижному посланні до Тимофія. Святий писав, що, заперечуючи світ, знамення і образи світу, ми сходимо від пізнання найнижчих властивостей Господа до пізнання найпервісніших. Ми відмовляємося від усього сущого заради найповнішого відання прихованого не-сущого, заради споглядання Божественного Мороку, що його сховано за лаштунками видимого світу. Того Мороку, який, за словом псалмопівця, Творець зробив покровом своїм (Пс. 17.12). Ця лествиця веде вниз, але не до пекельної темряви зла, сину мій, не до неї. Веде вона до тих темних енергій, якими почався Усесвіт. Саме за ними сховано те невечірнє світло, яке бачили обрані з апостолів на горі Фавор.
95
Октоїх Великий, або Параклітік, — основна пісенна церковна книга, складається з пісень, розділених на вісім гласів, або відділів. Основу Октоїха складають гласи, написані св. Іоанном Дамаскіним.