— Я намагатимусь, святий отче. Я щиро намагатимусь. Я знищу, розтопчу, розчинюсь, відрекуся… — шепотів Григорій, а сльози самовільно і рясно заливали його обличчя.
Та сама альтанка посеред чорно-білого «шахматного» поля. Істота у срібній масці дивиться на Вигилярного металевими очима.
«Ти вже зрозумів?»
«Мене хочуть для чогось використати. Ось що я зрозумів».
«Тобі дають право на твоє істинне призначення».
«Я вже маю призначення».
«Яке?»
«Я історик, я напишу книгу про Григорія Сковороду».
«Про Сковороду вже написані сотні книжок. Ти хочеш попрацювати на примноження звичного?»
«А яке ж тоді моє „істинне призначення“?»
«Самому стати продовженням Григорія Сковороди, стати Сковородою».
«Невже „Сковорода“ не прізвище, а чин?»
«І прізвище, і звання, і чин, і знак, і криївка посеред пустелі. Так сталося на цій землі, що лише Сковорода через Біблію створив свій окремий світ, замкнув на себе суверенні сенси й навік залишився найвидатнішим із Хранителів Навни, заповіданої цій землі предками».
«Прості люди про це не відають».
«Простим людям про це не личить відати. Як не личить босим очам дивитися на Сонце. Осліпнуть від Сонця босі очі. Прості люди перебувають у світоглядних блуднях і перебуватимуть там до виповнення часів. Але для того щоби їм вільно було блудити темними манівцями, народжувати дітей, сіяти хліб і будувати хати, хтось повинен взяти на себе передстояння за них перед вічністю. Хтось має бачити і знати, приховувати і являти, заглядати у безодні…»
«…і дивитися на Сонце?»
«Якщо тобі сподобався цей образ, мисли свій чин через нього. Хтось має дивитися на Сонце й не сліпнути».
«Ви маєте окуляри для таких добровольців?»
«Окулярів не треба. Зжени Єхидну з обличчя свого».
«Яким це робом?»
«Відчуй, як вічність перемагає смерть».
«?..»
«Зараз ти самотній, дуже самотній. І смерть приготувалася зустріти тебе. Але навколо тебе не порожнеча, а вода. Найперша субстанція й основа основ життя. Вона може вбити, а може стати опорою для воскресіння. Перемагаючи смерть, ти знайдеш знання, яке не вичитати з книжок і не почути на лекціях. Якщо ти воскреснеш для світу, то воскреснеш іншим».
Альтанка зникла.
«Відкрий очі!» — наказав голос Маски.
Він неквапно, дуже неквапно — немов у фільмі з уповільненою зйомкою — падав до холодної озерної безодні. З його рота виривалися бульбашки, а вода заливала вуха, вперто просотувалась між міцно стиснутими губами.
«Не можу поворухнути ногами, — сказав він собі, ніби дивлячись зі сторони на своє тіло. — Не відчуваю ніг… Це судоми… Звіздець!»
«Кажи! — звеліла невидима Маска. — Кажи слова!»
«Які, до біса, слова!?» — не зрозумів він.
А потім згадав.
І подумки їх вимовив:
ПРИЙШОВ ДО ВАС ВЗЯТИ НЕ СИЛОЮ, А ЗА ЗГОДОЮ
Наче електричний струм пройшов його тілом. Струм виник у чреслах, двома блискавичними потоками струсонув йому ноги і ще одним — груди. Вигилярний знов відчув свої нижні кінцівки. Одночасно відновлені відчуття відрапортували Павлу Петровичу, що насправді він нікуди не падає, а стоїть навкарачки на слизькому камінні. Він звівся на ноги і голова його виринула з води. Глибина тут була зо три чверті від його зросту. Щоправда, рівновага зрадила йому і він знову послизнувся і впав. Проте це падіння, на відміну від першого, було контрольованим. Вигилярний швидко дав собі раду, випірнув і кількома ривками дістався берега.
Там нікого не було.
Гірський цирк оточив щільний туман. Озеро виглядало вже не краєм безмежжя, а невеликою водоймою, коротшою за сто метрів.
Вигилярний безпорадно озирнувся навколо. Його мокре тіло охопили дрижаки, зуби цокотіли. Та сила, яка вберігала його від холоду з часу намащування, зникла.
«Так і запалення легенів можна схопити», — подумав він і відразу відчув, що думає неправильно. Це відчуття було гострим і несподіваним. Вигилярний якусь мить перебував у цілковитому розгубленні, але довго це не тривало.
«Мені не зимно!» — сказав він собі і перестав відчувати холод. Натомість відчув підтвердження правильності проголошеної самонастанови. Ніби хтось незримий схвально поплескав його по плечу.