Він пройшов село, на мить зупинився біля хати, де мешкала родина Нирка. Згадка про прикрого недоросля дала поштовх новим розпачливим думкам Григорія. Як, не полишаючи смиренної суті, знайти шлях до простих сердець, до вбогих духом і долею? І чи треба взагалі той шлях шукати?
Він рушив далі оточений розпачем, і світанок не приніс йому полегшення. Сірим і тьмяним був тогоденний схід сонця, важкі хмари зачіпали верхівки тополь, і сніг сипався з них, як лупа з борід немитих мнихів.
Він йшов, йшов, йшов і вперше за останні тижні не рахував дев'ятки і трійки при вдихах і видихах.
«Це ж мене Авксентій так випробовував, — міркував Григорій. — Заплутав числами й затиканнями ніздрів. У враках, яко у лушпинні, заховав зерно Істини. Посміявся з мене, явивши науку афонських отців у личині безглуздих вправ. Одригнув мене, яко зайвину і блювотину. Якби я відразу зрозумів, помітив цю пастку, то належно пройшов би випробування і сподобився б допущення до правдивих таємниць. А я, немов дурне хлопча, кинувся сопіти через ліву, через праву. Впав у дитяче мудрування. Осоромився. Втратив повагу. Навіть не втратив, бо ж не було у святого отця до мене й найменшої крихти поваги — я не здобув, не пройшов, не переступив і через найпершу сходинку на лествиці поваги… — він набрав повну жменю снігу і приклав мокру грудку до розпеченого злими думками чола. — Жалюгідний школяр, пиворіз, сектярський злидень, фігуральний невдаха, суха мотила — от мої істинні чини перед Сущим…»
Десь далеко-далеко позаду нього зацокали копита, загуркотіли залізні ободи колес. Накритий шкіряним дашком шпаркий брозок[98] наздоганяв Григорія. Він відійшов до узбіччя, там спіткнувся й ледь не впав у припорошену снігом яму.
Коли брозок порівнявся з ним, Григорій обтріпував з барваків снігове порошиння.
— Ehi, guagliol'o![99] — почув він знайомий голос. — Куди веде ця бісова дорога?
— Дальферо, старий пес, невже ти й досі не второпав, що всі бісові дороги ведуть до пекла? — італійські слова самі вистрибнули з пам'яті Сковороди.
— Olla! Чорти б мене взяли! — закричав акробат, зістрибуючи з козлів. — Це ж наш Гріго! Лейло! Лідо! Це неймовірно! Ми таки знайшли його!
— Легше, Карло, легше… Ти ж зламаєш мені ребра, — Григорій вже зрозумів, що таких випадковостей не буває, що вищі сили послали до нього друзів як знак. Як ясний наказ відійти від берега відчаю.
— Але ж, чоловіче, в тебе жар, — Дальферо приклав долоню до Григорієвого чола. — Кепські справи… — він витягнув з-під волохатого овечого кожуха шкіряну флягу. — Пий!
— Що це? — скривився Сковорода, зробивши ковток. Рідина обпекла йому горло.
— Лікувальна настоянка моєї бабусі, — пояснив акробат, озираючись на брозок. — Де ж ви, ледащі жінки? Невже ви не хочете привітати Гріго?
— Хочемо, хочемо, — циганка визирнула з викладених хутрами надр брозка. — Але Ліда боїться обморозити собі обличчя.
— Маєш тобі! Й це колишня селянка… — похитав головою старий вагант. — Бачиш, Гріго, як швидко ці ледащі жінки звикають до розкошів… Давай, мерщій забирайся до нашого возу. Він, зрозуміло, не такий просторий, як наша стара циркова фіра, але там, під хутрами, жінки. А де жінки, там натуральне тепло. Ми повинні довезти тебе до замку живим.
— До якого замку?
— Я забув його назву. Вона надто варварська для мого охлялого мозку. Знаю лише, що він належить якомусь принцу Чаторському.
— Чарторийському, — виправив Сковорода. — А навіщо нам той замок?
— Там на тебе чекає нова власниця «Олімпуса».
— Нова власниця? Пан Федеш продав цирк?
— Продав, — підтвердив Дальферо і широко посміхнувся. — А куди б він дівся. За такі гроші я б продав і три такі блядські вертепи, як наш.
— Й хто ж та нова щаслива власниця?
— Ти не здогадуєшся?
— Не мордуй хлопця на морозі! — крикнула Лейла. — Нехай лізе сюди!
— От стара курва! — сплюнув акробат. — Бач, не терпиться їй підсмажити твою ковбаску на циганській пательні… А нову власницю ти добре знаєш. Це Клементина д'Агло, сестра покійної Констанци.
«Покійної? Констанца загинула?» — в його голові вибухнула маленька дрезденська петарда.
Чи то від бабусиної настоянки, чи то від хорного жару, світ у голові Григорія зробив акробатичне сальто, на мить став неприродно яскравим і відразу нагло згас.
— Отакої… — промимрив Дальферо, тримаючи на руках непритомного Сковороду. — Хто б міг подумати, що він і досі кохає бідолашну Епоніну!
— Тут він зустрівся з Хранителями, тут він отримав свою третю посвяту, — сказала жриця на ім'я Ліда, сідаючи на край напіврозібраного замкового муру. — Так стверджує наше священне передання.