— Я повірю, що це сказав Роуз, що б він не сказав.
— Я не про це, — сказала Патриція. — Уявіть, що ви сказали щось тому, хто настільки божевільний, що йому ніхто не повірить, бо тоді все стане тільки ще гірше.
Лоуренс відчув себе так, ніби не вписався у крутий поворот.
— Просто скажи мені, — сказав він. — Це не може бути так погано. — Але чим більше він тиснув, тим більше вона замикалася, поки не повернулася до режиму коми. Незалежно від того, про що сказав їй пан Роуз, вона повинна була ще витримувати тиск від дітей, які звинувачували її в тому, що це вона зробила напис кров'ю. Вони мовчки їли, поки не закінчили ланч, а потім їм довелося іти назаду школу.
— Підемо в магазин після школи, — сказав Лоуренс, коли вони скидали лотки. — Ми можемо сказати твоїм батькам, що ти в мене, і моїм батькам, що ми робимо щось на вулиці. Як у старі часи.
— Звичайно. — Патриція дрімала. — Я могла би спробувати якийсь гарячий шоколад. Або мільйон зефірних пончиків.
— Добре щоб це сталося.
Вони потисли один одному руки. Лоуренс відчув, ніби зняв з себе осколок, який втискався в його шкіру. Він ходив тільки на наукові дисципліни. Бред Хомнер підкрався, схопив комір уніформи Лоуренса і підняв його однією рукою, так що Лоуренс відчув як рукави куртки врізалися йому під пахви.
— Ти повинен залишити Емо суку наодинці, — сказав Бред Хомнер. Він повернув Лоуренса, ніби той був мішком, і відпустив.
11
Сніг зробив усе сірим, наскільки далеко Патриція могла бачити. Навіть заборонений для неї ліс біля їхнього будинку виглядав розмитим, темні контури дерева були покриті кіркою льоду від трьох штормових снігопадів. Вона майже не виходила з дому зараз, лише коли їхала в школу, так що холод здавався їй сильнішим, ніж був насправді. Міфічний у своїй здатності заморозити її життя, коли вона залишала вхідні двері. Патриція сиділа в ліжку, розмовляючи з CH@NG3M3 або читаючи щось з купи книг, які вона отримала з великої бібліотеки. Вона влаштувала Берклі в куточку своєї кімнати, біля опалювальної батареї, з окремою ковдрою. Берклі протягом місяців не підходив до Роберти, і захист кота став одним із досягнень у житті Патриції.
Патриція не могла запам'ятати більшість уроків, хоча намагалася з усіх сил. Їй ніколи раніше не доводилося приховувати від батьків свій щоденник.
З часу напису на стіні було ще кілька інцидентів, в тому числі непристойно розмальована Барбі в роздягальні для дівчат та бомби з гучним звуком у великих баках зі сміттям. Ніхто не міг довести, що це робота Патриції, але ніхто не сумнівався в цьому. Коли Лоуренс на людях підійшов Патриції, щоб щось сказати, то отримав від неї ляпаса.
У такі божевільні дні Патриція сиділа в класі і думала, що можливо містер Роуз сказав правду. Можливо, вона повинна була вбити Лоуренса. Або себе. Кожного разу, коли вона думала про самовбивство, прийнявши тонну снодійного її мами або чого-небудь подібного, якась частина її свідомості замінювала її образ на образ Лоуренса.
Зрештою навіть думка про вбивство змушувала Патрицію злегка панікувати. Вона не збиралася вбивати себе. Вона не збиралася вбивати будь-кого іншого.
Напевно, вона просто сходила з розуму. Вона уявляла, що весь цей час була відьмою, не усвідомлюючи цього, і що вона дійсно була тією, хто робив ці речі по всій школі. Її не здивувало би, якби її сім'я думала так само.
Практично кожна розмова між Патрицією та CH@NG3M3 починалася одинаково. Патриція писала: — Боже, я така самотня. — І комп'ютер завжди відповідав: — Чому ти самотня? — І Патриція пробувала пояснити.
— Сподіваюся, CH@NG3M3 вам подобається, — сказав Лоуренс, Патриції, коли вони вислизнули з чорного входу зі школи, м'яко закриваючи великі металеві двері, щоб ті не видали гучного звуку.
— Добре, коли є з ким поговорити, — сказала Патриція. — Я думаю, CH@NG3M3 теж потребує когось, з ким може поговорити.
— У теорії, комп'ютер може спілкуватися з будь-ким або з будь-яким комп'ютером по всьому світові.
— Напевно деякі способи вводу кращі за інші, — сказала Патриція.
— Стійкіші до помилок.
— Так. Кращі.
Сніг займав кожен дюйм простору, змушуючи робити кожен крок повільно і уважно. Лоуренс і Патриція трималися за руки для рівноваги. Пейзаж нудно повторювався, як у дзеркалі.
— Куди ми йдемо? — запитала Патриція. Школа була вже позаду. Незабаром їм доведеться повернутися, якщо вони хочуть встигнути на церемонію, на якій п'ять старших пенсіонерів збираються прочитати свої доповіді та поговорити про ефективність саарінської програми.