— Ох. — Батько кинув на нього збентежений погляд. За квадратними окулярами його очі здавлися глибокими і далекими. — Ти хочеш поїхати? У цей вівторок?
— Так.
— Але... я маю на увазі, що у мене є робота. Є один проект, який я повинен зробити, або це виглядатиме погано. І я знаю, що матір буде засмучена, якщо ви пропустите шкільні заняття. Крім того ви можете подивитись старт на комп'ютері. Там буде канал з веб-камери чи щось на зразок. Ви побачите, що це дуже нудно. Це просто багато людей, які стоять поблизу, і врешті-решт лише затримують усіх. Ви навіть можете нічого не побачити, хоч і будете там. Навіть зручніше переглянути це через Інтернет. — Батько Лоуренса говорив так, ніби намагався переконати більше себе, ніж свого сина.
Лоуренс кивнув. Не було жодного сенсу сперечатися, як тільки батько почав нагромаджувати причини. Тому Лоуренс нічого не сказав, вдавши, що він відмовився від своєї мрії. Потім він піднявся у свою кімнату і подивився на розклад автобусів.
Через кілька днів, коли його батьки ще спали, Лоуренс тихо збіг вниз по сходах і взяв сумочку своєї мами на маленькому столику біля вхідних дверей. Він боязливо відкрив застібку, ніби звідти могла вискочити жива тварина. Кожен звук у будинку звучав дуже гучно: будь то кипіння кавоварки чи гудіння холодильника. Лоуренс знайшов у сумці шкіряний гаманець і витягнув з нього п'ятдесят баксів. Він ніколи раніше не крав. І тепер боявся, що поліцейські незабаром вломляться у вхідні двері і надінуть на нього наручники.
Друга фаза плану Лоуренса включала в себе особисту зустріч з мамою відразу після того як він її пограбував. Він постукав до неї, коли вона тільки прокинулася, і зайшов, коли вона накинула на себе халат, і сказав їй, що у них в школі намічається поїздка, і вони вимагають, щоб хтось з батьків написав записку про те, що з ним все в порядку. (Він вже знав велику універсальну правду, що люди ніколи не просять документального підтвердження, якщо ви першими запитали їх про документи). Матів Лоуренса взяла ергономічну ручку з його пальців і нашкрябала записку про дозвіл. Манікюр заважав їй писати краще. Лоуренс сказав, що поїздка може зайняти цілу ніч, в цьому випадку він зателефонує. Вона кивнула, і яскраві червоні кучері на її голові підстрибнули.
Підійшовши до автобусної зупинки, Лоуренс захвилювався — це був нервовий момент. Він зважився на велику подорож, ніхто не знатиме, де він буде, і він мав лише п'ятдесят доларів у кишені а також фальшиву римську монету. Що робити, якщо хтось вистрибне з-за мусорних баків чи стрип-магазину і схопить його? Що робити, якщо хтось затягне його до своєї вантажівки і завезе за сотню миль, а тоді змінить його ім'я на Даррел і змусить жити у чужому будинку, всиновивши? Лоуренс бачив телевізійний фільм про це.
Але потім Лоуренс згадав про походи у вихідні дні, про те, як він знайшов прісну воду і їстівне коріння, і навіть злякав одного бурундука, який, схоже, намагався боротися з ним за стежку. Він ненавидів кожну секунду очікування, але якщо він зміг тоді вижити, то він може сісти в автобус у Кембридж і з'ясувати, як дістатися до стартового майданчика. Він був Лоуренсом Елленбургом, і він був звичайним хлопцем. Лоуренс щойно зрозумів, що якщо він буде триматися свого я, того, що він уміє і знає, то це буде ніби його другий одяг, і його треба використовувати настільки часто, наскільки можна.
— Я вже дорослий, — сказав Лоуренс водію автобуса. Той знизав плечима, ніби він так і думав, і Лоуренс пройшов всередину.
Лоуренс накупив купу їжі, але взяв тільки одну книгу, з тонкою м'якою обкладинкою, про останню велику міжпланетну війну. Він закінчив її читати через годину, і йому не залишалося нічого іншого, як дивитися у вікно. Дерева вздовж магістралі, здавалося, сповільнювалися, коли автобус проходив поруч з ними, а потім швидко зникали, ніби взяли розгін. Певне просторово-часове розширення.
Автобус прибув до Бостона, де Лоуренс повинен був знайти станцію Т. Він зайшов у китайський квартал, де на вулицях юрмилися люди, які кричали і продавали свій товар, і кликали у ресторани з величезними рибними вітражами у вікнах, ніби риба хотіла оглянути потенційних споживачів, перш ніж ті зайдуть всередину. Зрештою Лоуренс опинився біля фонтану та Музею Науки, який освітлювало вранішнє сонце, відкриваючи йому сталеві гвинтові сходи і скляні стіни, з планетарієм нагорі.
На жаль, коли Лоуренс досяг кампуса MIT, він опинився перед Легальними Морськими Продуктами, намагаючись зрозуміти систему кодування будівель, і виявив, що не знає, як знайти місце, де відбуватиметься ракетний запуск.