Лоуренс думав, що MIT буде виглядати лише збільшеною версією Марчісонської початкової школи, з вестибюлем та дошкою оголошень, де публікують майбутні заходи. Лоуренс не зміг потрапити навіть всередину двох перших будинків центру, хоч і намагався. Він знайшов дошку оголошень, в якій публікувалися повідомлення про лекції, знайомства, а також список нобелівських лауреатів. Але ніяких згадок про те, де і коли подивитися Великий Запуск.
Зголоднівши, Лоуренс зайшов у кафе і купив кукурудзяні пластівці у шоколаді, відчуваючи, що йому потрібен допінг. Якби він міг потрапити в Інтернет, то можливо з'ясував би, що робити далі, але його батьки не дозволяли йому мати айпод, а тим більше планшет. У кафе звучали сумні старі мелодії: Джанет Джексон співала про самотність, а Брітні Спірс зізнавалася, що робила це знову. Він охолоджував кожну ложку гарячого шоколаду, закриваючи очі і дуючи на нього, а тим часом намагався виробити якусь стратегію.
Книга Лоуренса зникла. Та, яку він читав у автобусі. Він поклав її на стіл поруч з тарілкою, і тепер її там не було. Ні, почекайте — вона була в руках двчини двадцяти років, з довгими коричневими косами, широким обличчям, у червоному светрі, настільки пухнастому, якїї волосся. У неї були мозолисті руки і робочі черевики. Вона листала книгу Лоуренса.
— Вибач, — сказала вона. — Я пам'ятаю цю книгу. Я прочитала її три рази в середній школі. Цивілізація у системі бінарних зірок ведевійну з АІ, які живуть на поясі астероїдів, правильно?
— Ага, так, — сказав Лоуренс.
— Гарний вибір. — Тоді вона подивилася на зап'ястя Лоуренса. — Нічого собі! Це машина на дві секунди, так?
— Ага, так, — повторив Лоуренс.
— Круто. У мене теж є така. — Вона показала її. Браслет виглядав приблизно так само, як і Лоуренсів, за винятком того, що був трохи меншим, і мав калькулятор. — Мені потрібно було з'ясувати, що означали ті схеми в Інтернеті. Це як маленький тест на технічні навички, інтелект та інші речі, і зрештою ви отримуєте деякий пристрій із тисячами застосувань. Можна сісти? Я стою над вами, і це змушує мене почуватись представником влади.
Лоуренс сказав, що все в порядку. Йому важко було вкласти щось нове у розмову. Дівчина сиділа перед ним, напроти залишків його замовлення. Тепер, коли він був очима на одному рівні з нею, вона виявилася досить симпатичною. Вона мала милий ніс і кругле підборіддя. І чимось нагадувала йому вчительку соціальних дисциплін, у яку він влюбився у минулому році.
— Я Ізабель, — сказала дівчина. — І я ракетний технік. — Виявилося, що вона причетна до великого ракетного запуску, який був затриманий через деякі останні проблеми, погоду і таке інше. — Старт, ймовірно, відбудеться через декілька днів. Ну, ти знаєш, як це зазвичай відбувається.
— Ох. — Лоуренс подивився на піну над гарячим шоколадом. Невдача. Він не зможе побачити старт. Так чи інакше він дозволив собі повірити, що побачить ракету, щось таке, що буде прямо перед ним, а незабаром буде звільнене від тяжіння цілої планети, і він також буде вільний. Він міг повернутися до школи, це вже не мало значення, тому що він був би пов'язаний з тим, що літало у космосі.
А тепер він просто стане посміховищем, якого звільнили зі школи за ніщо. Він подивився на обкладинку з м'якого паперу, на якій були грубо намальовані космічний корабель і оголена жінка на його фоні. Він не заплакав, хоча й хотів. На обкладинці було написано: — Вони подалися у Всесвіт, щоб зупинити галактичну катастрофу!
— Чорт, — сказав Лоуренс. — Дякую, що повідомили.
— Без проблем, — сказала Ізабель. Вона розповіла йому трохи про запуск ракети і про те, наскільки революційним був новий дизайн, про що він вже знав, і лише тоді помітила, що він жахливо нещасний. — Ей, не хвилюйся. Це просто затримка на кілька днів.
— Так, але — сказав Лоуренс, — я не зможу бути тут.
— Ох.
— Я буду зайнятий іншими справами. У мене є попередня домовленість... — Лоуренс заплутався. Він зачепив край столу, і шкірка на його гарячому шоколаді виросла хребтом.
— Ви напевне зайняті чимось важливим, — сказала Ізабель. — Схоже, що у вас щільний графік.
— Насправді, — сказав Лоуренс. — Кожен день такий, як і попередні. За винятком сьогоднішнього. — Аж тепер він почав плакати. Чорт забирай.
— Ну привіт! — Ізабель зірвалася зі свого крісла напроти і сіла поруч з ним. — Розказуй! Почекай! Все добре. Слухай, батьки знають, де ти?
— Ні... — Лоуренс задихнувся. — Не знають. -І він розповів їй все — як він украв п'ятдесят баксів у мами, як утік зі школи і сів у автобус і так далі. Потім він сказав Ізабель, що почувається погано, бо обдурив батьків. Тепер він з ще більшою впевненістю розумів, що поїздку не можна буде повторити. Не через кілька днів, у всякому разі.