Людина ніколи не розуміє до пуття, як їй вдалося позбутися переслідувачів, але вогонь потроху вщухає, чути знайому лайку й фрази на кшталт «страхопуди тікають замість битися», а тоді раптом западає тиша, і дерева знову стають живими та рідними, вибоїни на ґрунті, поранені, яких треба доглядати, фляга з водою — в ній трохи рому — переходить від уст до уст, зітхання, чийсь стогін, перепочинок і сигара — а потім знову вперед, і треба дертися вгору, нехай навіть легені повилазять мені через вуха, і Пабло каже: «слухай, ти забинтував мене на сорок другий розмір, а в мене, друже, сорок третій» — і сміх, і вершина, і невеличке ранчо, де якийсь селянин мав трохи юки з мохо[26], і свіженьку воду, і Роберто, наш сумлінний скарбник, дістав чотири песо, щоб розплатитися, і всі ми, а господар найперший, розреготалися так, що мало кишки не порвали зо сміху, а опівдні продовжили путь, змушені відмовитися від післяобіднього перепочинку з тим самим жалем, з яким дивишся вслід якійсь вродливиці, втупившись у її ноги, поки та зникне з очей.
Коли запали сутінки, стежка повернула різко вгору, й стало важче йти, але ми раділи, що Луїс обрав таку позицію, де чекав на нас, бо туди не видерлася б жодна козуля. «Будемо як у соборі, — мовив Пабло, ідучи поруч, навіть матимемо свій оргáн», — і весело глипаючи на мене, поки я, задихаючись, випускав із себе таку собі пасакалію[27], а його це розважало. Вже не пам’ятаю добре тих годин, коли ми вервечкою, один за одним, минали останнього чатового, говорячи, хто ми, й називаючи верховинців, аж поки вийшли на галявину поміж дерев, де, обпершись на стовбур одного з них, стояв Луїс, звісно, у своєму кашкеті з непомірно великим козирком та сигарою в зубах. Я насилу стримався, але пропустив наперед Пабло, аби той перший обійняв брата, а тоді ще зачекав, поки Лейтенант й усі інші зроблять те саме, і лише потім поклав на землю аптечку та спрингфілд і наблизився — руки в кишенях, і так стояв, дивлячись на нього й знаючи наперед, що він мені скаже, бо то був його неодмінний жарт:
— Ти ба, які в тебе окуляри, — мовив Луїс.
— Не гірші за твої фари[28], — озвався я, і ми обидва розреготалися, і він притиснувся до мене щелепою так, що занила рана, і я відчув нестерпний біль, але цей біль я хотів би відчувати до скону і навіть потім.
— Отже ти таки прибув, че, — проказав Луїс.
Звичайно, це «че» він вимовив неприродно.
— А ти що собі думав? — відповів я, і мої слова пролунали так само неприродно. І ми знову зареготали, мов двоє бовдурів, а тоді й інші, не розуміючи до пуття, з чого ми сміємося. Принесли води, переповідали новини, ми оточили Луїса й дивилися на нього, і щойно тоді завважили, як він змарнів і як блищать його очі за тими клятими фарами.
З долини знову почулися постріли, але поки що наш табір був у безпеці. Можна було опікуватися пораненими, скупатися в джерельці, поспати, передусім поспати — сон зморив навіть Пабло, який так хотів побалакати з братом. Але астма — моя коханка — навчила мене користатися з ночі, тож я лишився з Луїсом: зіперся на стовбур, курив і роздивлявся рисунки листя на тлі неба; ми розповідали один одному те, що кожному довелося пережити після висадки, але більше говорили про майбутнє, про те, що має початися того дня, коли замість зброї ми перейдемо до кабінетів з телефонами, зі С’єрри до міста, і я згадав мисливські роги й ледь не прохопився Луїсові про думки, що опосіли мене тієї ночі, аби тільки його розважити. Зрештою я промовчав, хоча відчував, що ми переходимо до адажіо того квартету, до мінливої повноти лічених годин, яка попри все була деякою певністю, знаком, якого ми ніколи вже не забудемо. Скільки мисливських рогів усе ще чекали, скільки з нас залишать тут свої кістки, як Роке, як Тінті, як Перуанець. Але досить було задивитися на верховіття дерева, щоб відчути, що воля знову впорядковує хаос, накидає йому рисунок адажіо, яке колись перейде у фінальне алегро, у дійсність, гідну цієї назви. І поки Луїс утаємничував мене в міжнародні новини й у становище у столиці та провінціях, я бачив, як листя й гілки поволі корилися моєму бажанню, робилися мелодією — моєю й Луїса, який усе говорив і говорив, не здогадуючись про мої фантазії; а потім я побачив зірку — маленьку, але синю-синю — що вписалася в самісінький центр рисунку, і хоч я нічого не тямлю в астрономії і не міг би сказати, що то було — зірка чи планета, проте був певен, що то не Марс і не Меркурій, адже вона надто яскраво сяяла в самісінькому осерді адажіо, в самісінькому осерді Луїсових слів, щоб хтось міг переплутати її з Марсом або Меркурієм.
27
Пасакалія — первісно вулична пісня, а з другої половини 17 ст. музична поліфонічна п’єса.