Біда, та й годі, друже Суаресе, отак розріжеш, подивишся і нарвешся на щось подібне. Звичайно, його вік — величезний плюс, але все-таки скажу батькові правду, бо клопоту не оберешся в разі чого. Він, напевне, таки витримає, але щось-таки тут не так — ось глянь, коли наркоз давали, то навіть не повіриш, що то таке маля. Я десь о другій ходив до нього — нічого, а скільки часу його оперували. Коли увійшов лікар де Луїзі, я йому рота витирала, бо блював безперервно, наркоз все ще не минув, але лікар однаково узявся його слухати, а тоді попрохав мене сидіти біля нього, аж поки прокинеться. Батьки його в сусідній палаті, зразу видно: мати до такого не звикла — все дурне з них як рукою зняло, а батько — той зовсім скис. Ну, Пабліто, ти не стримуй себе, як нудить, то нехай собі, і стогнати не вагайся, я тут, та тут я, спить, бідолашка, а за руку мене тримає, ніби задихається. Певно, думає, що то мама, вони усі так, просто набридло. Ну, Пабло, не смикайся так, буде боліти ще більше, руками там не торкайся, туди дотикатися не можна. Важко йому, бідолашці, прокидатися, Марсіаль казав, що довго різали. Щось там розкопали у нього, чи то апендицит не зразу знайшли, це буває, спитаю сьогодні у Марсіаля. Та я тут, маленький, тут я, плач собі скільки хочеться, лиш не крутися так, може, змочити йому губи льодом у бинті, то не так хотітиме пити. Так, мій любий, так, якщо нудить, то нехай, потім легше буде. Але ж і руки у тебе, я тепер вся в синцях ходитиму, ну поплач, пореви собі, постогни, як хочеш, Пабло, буде таки легше, чого там, а ти ще не прокинувся і думаєш, що це мама. Знаєш, а ти такий гарненький, носик трішки кирпатий, вії довгі, а обличчя бліде-бліде, і від цього виглядаєш значно старшим. Не будеш тепер червоніти через усякі дурниці, правда, любий? Ой мамо, болить, дай-но я це зніму, вони мені щось на живіт поклали, дуже важко, мамо, скажи санітарці, щоб зняла. Та зараз, зараз минеться, полеж спокійненько, але ж ти й сильний, ну, бачу, доведеться, мабуть, кликати на допомогу Марію Луїзу. Слухай, Пабліто, поводь себе спокійніше, прошу тебе, бо справді розгніваюсь, і болітиме тобі ще дужче, ніж до того, якщо так крутитимешся. Здається, врешті упізнав мене, так мені болить, сеньйорито Коро, так болить, прошу вас, тримайте мене за руку, більше не можу, сеньйорито Коро, більше не можу.
Добре, що хоч заснув нарешті, бідолашка мій любий, санітарка прийшла десь о пів на третю і дозволила з ним побути, йому краще, але блідий, аж страх, багато крові втратив, добре ще, лікар каже, хоч пройшло все гаразд. Санітарка втомилася з ним боротись, не знаю, чого мене раніш не покликали, дуже вже суворі порядки в цій клініці. Вже темнішає, хлопчик весь час спав, зразу видно, що страшенно слабкий, але обличчя краще на вигляд, трохи порожевіло. Ще інколи стогне, але бинтів уже не торкається і дихає рівніше, напевне, ця ніч мине спокійно. Ой, я ж не знала, але що тут вдієш? Тільки страх з неї зійшов, вона одразу ж за своє — наказувати — потурбуйтесь шановна, щоб у мого хлопчика було все, що йому треба, геть усе. Шкода мені тебе, стару дурепу. Бачила я таких вже немало, думають, що тицьнуть щось там на чай — і все гаразд. І як завжди дають зовсім мало, та годі, теж мені проблема, знайшла про що думати. Марсіалю, зачекай-но, побудь зі мною трохи, ти ж бачиш, він заснув, розкажи мені краще, що там було вранці. Ну, добре, добре, втомився, не треба, потім розповіси. Ти що, Марія Луїза увійде, тут не можна, Марсіалю. Я вже казала тобі, щоб не цілував мене при хворих, недобре це, розгніваюсь. От причепився — ну, ти бач. Іди геть, тобі кажуть, а то я й справді розгніваюсь. Ніби в нас не буде ще цілої ночі на те, щоб цілуватися, дурню. Дурень ти, опудало. Так, любий, до побачення. Ну, зрозуміло, авжеж. Дуже.
Дуже темно, але ж однаково розплющувати очей не хочеться. Майже не болить, добре — лежиш, дихаєш спокійно, і тебе не нудить. Тихо довкола, так, я ж і маму бачив, вона щось сказала, не пригадую, бо було мені тоді недобре. Старого свого майже не бачив, стояв наче в ногах ліжка й підморгував, завжди у нього одне й те саме. Холоднувато, чим би ще вкритися. Сеньйорито Коро, чи можна чимось вкритися? Так, вона тут сиділа, я бачив, читала біля вікна журнал. Зразу підійшла, вкрила мене, все розуміє, можна й не говорити. Я, пригадую, плутав її з мамою, а вона мене заспокоювала, чи це, може, мені снилося? Сеньйорито Коро, чи я спав? Ви мене за руки тримали, так? Я там дурниці молов, це я з болю. Ох, як нудило мене… Перепрошую, пробачте мені, будь ласка… Важка у вас робота. Ні, не дуже, але все-таки. Чи зараз пізно, сеньйорито Коро? Тихіше, зараз поводьтеся спокійно і тихо, я ж вам казала — не можна багато розмовляти, радійте, що не болить, та й лежіть собі. Ні, не пізно — ще тільки сьома година. Заплющте очі і поспіть.