Переклад Юрка Покальчука
Острів ополудні
Уперше Маріні побачив острів, коли, чемно схилившись над кріслами праворуч, закріпляв пластиковий столик, перш ніж поставити на нього тацю з обідом. Пасажирка кілька разів зміряла його поглядом, поки він розносив журнали й склянки з віскі; закріплюючи столик, Маріні барився, знуджено запитуючи себе, чи варто відповісти на настирний погляд пасажирки-американки, яких багато, коли раптом у синьому овалі ілюмінатора з’явився берег острова, золота смужка піску й узгір’я, що підносилися вгору, до пустельного плато. Поправивши нахилену склянку з пивом, Маріні посміхнувся пасажирці. «Грецькі острови», — мовив. «Oh, yes, Greece»[31], — озвалася американка з удаваною цікавістю.
Пролунав короткий дзвінок, і стюард випростався, а професійна посмішка не сходила з його тонких губ. Він зайнявся подружжям сирійців, які попросили принести їм томатний сік, але в хвості літака дозволив собі згаяти кілька секунд і ще раз глянув униз; острів був маленький і самотній, Егейське море облямовувало його яскравою синявою, що увиразнювала сліпучо білий і мовби скам’янілий край острова, об який унизу, серед рифів і лагун, билася пінява. Маріні завважив, що пустельні береги тягнуться на північ та захід, решту острова утворювала гора, яка спадала просто в море. Це був скелястий безлюдний острів, хоча сіра пляма неподалік північного берега могла виявитися будиночком або й низкою будиночків. Він почав розкупорювати бляшанку з соком, а коли нахилився, острів у ілюмінаторі зник; залишалося тільки море, нескінченне зелене видноколо. Хтозна чому глянув на годинник; стрілки показували точно дванадцяту — полудень.
Маріні радів, що його призначили на рейс Рим-Тегеран, бо краєвид тут був не такий сумний, як на північних рейсах, і дівчата зазвичай відверто тішилися з можливості полетіти на Схід або побачити Італію. Через чотири дні, допомагаючи хлопчику, який загубив ложку й безпорадно глипав на десерт, Маріні знову узрів краєчок острова. Різниця в часі складала вісім хвилин, та коли він припав до ілюмінатора в хвості літака, сумніви розвіялися; обрис острова, що нагадував виповзаючу з води черепаху, неможливо було ні з чим сплутати. Маріні дивився на острів, поки його не покликали; цього разу він упевнився, що сіра пляма — це низка будиночків; йому вдалося розгледіти оброблені городи, що підступали до берега. Під час стоянки в Бейруті Маріні кинув погляд на атлас й запитав себе, чи цей острів, бува, не Орос. Радиста, байдужого француза, здивував його інтерес. «Усі ці острови схожі одні на одні, я вже два роки працюю на цьому рейсі, і вони мені нецікаві. Втім, покажіть його мені наступного разу». Це був не Орос, а Сірос — один з численних островів на узбіччі туристичних маршрутів. «Він не протримається і п’яти років, — сказала йому стюардеса, коли в Римі вони пішли випити по келишку. — Поквапся, якщо хочеш поїхати туди, орди можуть захопити його будь-якої миті, Чингіз Кук пильнує». Проте Маріні й далі думав про острів, а згадавши, дивився на нього, коли поблизу був ілюмінатор, і зрештою майже завжди стенав плечима. Це було безглуздям; тричі на тиждень летіти ополудні над Сіросом здавалося такою ж химерою, як тричі на тиждень снити, буцімто летиш ополудні над Сіросом. Усе в цьому марному повторюваному спогляданні було облудним, крім хіба що бажання усе повторити: погляд, кинутий перед полуднем на годинник, і недовгий пронизливий контакт зі сліпучо білим краєм острова на межі майже чорної синяви, і будиночки, в яких рибалки навряд чи підведуть очі, щоб простежити політ цієї іншої химери.