Райс прийшов, і він просто виконував нудний обов’язок. «Не розумію», — сказав Райс і відступив на крок. — «Це, може, й на краще, — сказав високий. — У таких випадках аналізування, мабуть, зашкодить; самі побачите, що, тільки-но звикнете до світла рампи, все піде як по писаному. Перший акт ви уже знаєте, я чув — він вам не сподобався. Він нікому не подобається. Але від наступного акту п’єса може стати цікавішою. А втім, це залежить…» — «Хай би стала цікавіша, — вихопилося в Райса, якому здалося, що він чогось не зрозумів. — У кожнім разі, час повернутися до зали». Він рушив був до дверей, але його чомусь не здивувало, що чоловік у сірому заступив йому шлях і забурмотів щось, перепрошуючи, але не уступаючись із дороги. «Мені здається, ми не зрозуміли одне одного, — сказав високий. — А шкода, бо лишилось усього чотири хвилини до початку другого акту. Прошу, коли ласка, слухайте мене уважно. — Ви — Ґовелл, чоловік Єви. Ви вже бачили, що Єва зраджує вас із Майклом, і Ґовелл, мабуть-таки, здогадується про це, хоча й воліє мовчати — поки що з невідомих причин. Прошу, не смикайтесь, це тільки перука». Застереження було, власне, зайвим, бо чоловік у сірому і німий взяли його попід руки, а висока, худорлява дівчина, що не знати звідки з’явилась, наклала йому на голову щось тепле. «А якщо я почну кричати, нароблю галасу?» — застеріг Райс, намагаючись потамувати дрож у голосі. Високий знизав плечима. «Але ж ви не зробите цього, — сказав він утомленим голосом. — Це так неелегантно… Ні, я певен, ви цього не зробите… До того ж ця перука вам до лиця, у вас є щось від типу рудоволосих». Відчуваючи, що цього не слід казати, Райс заперечив: «Але ж я — не актор». Всі, навіть і дівчина, всміхнулися підбадьорливо. «Саме в цьому й полягає ваша перевага, — сказав високий. — Ви й самі це відчуваєте. Ви не актор, ви — Ґовелл. Коли вийдете на сцену, Єва сидітиме у вітальні й писатиме лист до Майкла. Ви ніби й не помітите, як вона ховає лист і силкується побороти збентеження. З цього моменту робіть що хочете. Окуляри, Рут!». — «Що хочу?» — перепитав Райс, намагаючись вивільнитися, поки Рут надягала йому окуляри в роговій оправі. «Так, власне, про це йдеться», — з нехіттю пробурмотів високий, і Райсові раптом спало на думку, що тому набридло повторювати одне й те саме щовечора. Пролунав дзвоник, скликаючи публіку до зали, і Райс помітив на сцені рух машиністів, зміни освітлення. Рут кудись зникла. Його затопила хвиля обурення, швидше гіркого, ніж гострого, яке, здалося йому, не відповідало ситуації. «Що за ідіотський фарс… — промовив він, намагаючись вивільнитись. — Попереджаю, що…» — «Мені дуже прикро, — пробурмотів високий, — щиро кажучи, я сподівався від вас іншого. Але якщо вже ви так сприймаєте…» Це не була погроза, але троє чоловіків оточили його в такий спосіб, що доводилось або скоритися, або кинутися в бійку; у Райсовій свідомості промайнула думка, що й перше, й друге однаково безглузде. «Зараз вихід Ґовелла, — промовив високий, вказуючи йому на вузький прохід поміж кулісами. — А потім робіть що собі знаєте, але було б дуже прикро, якби ви…» Він казав ввічливо, не порушуючи раптової тиші залу; з оксамитним шелестом завіса пішла вгору, війнувши на них теплим літнім повітрям. «Звичайно, треба робити це осмислено, — втомлено додав високий. — А зараз, прошу». Спрямовуючи, але не підштовхуючи, всі троє довели його до місця, де починаються декорації. Очі засліпило фіалкове світло. Перед ним був простір, нібито безмежний, проте зліва вгадувалася величезна прірва, щось схоже за затримане зітхання, те «щось» насправді було справжньою реальністю, де потроху проступали білі манишки й капелюхи, чи, може, високі зачіски. Він ступнув крок чи два уперед, відчуваючи, що ноги перестали йому коритися, і хотів був, повернувшись, чимдуж тікати геть, коли підвелася Єва і квапливо рушила назустріч, простягаючи йому долоню, яка, здавалося, зависла у фіалковому світлі десь на кінці довгої білої руки. Долоня була холодна як лід, і Райсові здалося, ніби вона трохи затрималася у його руці. Дозволивши вивести себе на середину сцени, він не дуже дослухався до Євиних скарг: що їй болить голова і що їй хочеться лишитися у присмерку і тиші бібліотеки, він чекав, коли вона замовкне, щоб вийти на просценіум і в двох словах дати зрозуміти всім, що їх шиють у дурні. Але Єва, здавалося, воліла, щоб він сів на канапі (що відзначалася таким же несмаком, як зміст п’єси та її декорації), і Райс відчув, що неможливо, просто кумедно було б стояти, коли вона отак простягає до нього руки й стомлено посміхається, знову запрошуючи сісти біля неї. З канапи він отак роздивлявся перші ряди партера, відділені від сцени лише фіалковим та жовтогарячим мінливим світлом, незрозуміло чому, але звідси йому було легше спілкуватися з Євою, витримувати її погляд, і це мимоволі ще більше пов’язувало його з усім тим безглуздям, що на мить відсувало єдино можливе розв’язання справи — погодитися з облудою, піддатись ошуканству. «Ці осінні вечори якісь нескінченні», — сказала Єва, порпаючись у купі книжок і паперів, розкиданих на низькому столику, щоб дістати металеву скриньку і почастувати його сигаретою. Райс машинально дістав запальничку, чимдалі більше відчуваючи себе неймовірно смішним у цій перуці й окулярах, але короткий ритуал прикурювання і першої затяжки став ніби якимось перепочинком, дозволив йому зручніше вмоститися, скинути страшенну скутість тіла, що відчувало на собі холодний погляд невидимих сузір’їв. Він чув свої відповіді на Євині репліки, слова вилітали, даючи місце наступним, здавалось, без будь-яких зусиль; власне, ні про що конкретне вони не розмовляли, то був діалог двох будівників карткового будиночка, крихкі стіни якого з одного боку зводила Єва, а тоді Райс підставляв свої карти, і будиночок зростав на очах у помаранчевому світлі аж до тієї миті, коли після нескінченних реплік було вимовлено ім’я Майкла («Ви вже здогадалися, що Єва зраджує вас із Майклом») і ще кілька інших імен і місць; після чаювання, в якому брала участь Майклова мати (а може, то була Євина мати?), а також після бурхливого, майже слізного виправдовування, Єва з полохливою надією нахилилася до Райса, ніби збираючись його обійняти або чекаючи на його обійми, і одразу ж по останній фразі, виголошеній чистим дзвінким голосом, прошепотіла просто у вухо Райсові: «Не дай їм мене вбити», після чого повернулася до професійного тону, скаржачись на свою покинутість і самотність. Хтось постукав у двері в глибині сцени, і Єва закусила губи, ніби прагнучи щось додати (може, зрештою, це лише здалося Райсові, надто схвильованому, щоб могти реагувати швидко), і встала привітати Майкла, який зайшов з самовдоволеною, знайомою ще з першого акту посмішкою. З’явилась також якась дама в червоному і якийсь дідок; невдовзі сцена заповнилася людьми, що обмінювалися уклонами, квітами, новинами. Райс потиснув простягнуті до нього руки і повернувся до канапи, ховаючись за димом другої сигарети; дія, здавалось, могла цілком розвиватися без нього, публіка задоволеними усмішками вітала серію вдалих дотепів Майкла та інших акторів, а тим часом Єва взялася частувати гостей чаєм і давати накази служникові. Хтозна, може, це якраз і була та мить, коли слід було ступити на авансцену, викинути сигарету і, притоптавши її, проголосити: «Шановна публіко…» Проте, може, розумніше було («