«Ох», — промовляє Ролан, запалюючи сірника. Жанна чує це виразно, немов бачить обличчя Ролана, коли той затягується, мружить очі, відкидаючись назад у кріслі. Річка блискучої луски виплюскується з рук чорного велета, і Марк має якусь мить, щоб дістатися до тіла з сіткою. Він не раз уже, — проконсул знає, ще й повертає голову до Ірени, щоб тільки вона бачила його посмішку, — використовував цю слабкість кожного сіткаря: прикрившись щитом від довгого тризубця, блискавкою кидався до незахищених грудей суперника. Але Марк тримається трохи задалеко, ноги в нього зігнуті, ніби перед стрибком, і нубієць встигає стягнути сітку й приготуватися до нового нападу. «Пропав», — думає Ірена, не дивлячись на проконсула, що бере ласощі з таці, яку піднесла йому Уранія. «Вже не той, що був», — думає Лікас, і йому стає жаль свого закладу. Марк прогнувся трохи, стежачи за кружлянням нубійця. Він єдиний не знає того, що передчувають усі, і причаєно вичікує іншої нагоди, шкодуючи в глибині душі, що, власне, не зробив так, як підказувала гладіаторська наука. Треба б йому більше часу, тих понурих годин після тріумфів, щоб зрозуміти, чому проконсул не заплатить йому золотими монетами. Похмурий, він чекає на другу зручну мить; можливо, наприкінці, ставши ногою на груди мертвого сіткаря, він удруге побачить усмішку проконсулової дружини; але про це він не думає, а та, що про це думає, вже не вірить, що Марк наступить на груди мертвого нубійця.
«Зважся нарешті, — каже Ролан. — Чи ти хочеш, щоб я цілий вечір слухав, як хтось комусь диктує свої цифри? Чуєш його?» — «Так, — говорить Жанна, — чую, ніби здалеку». Триста п’ятдесят чотири, двісті сорок два. Якусь мить лунає лише той далекий монотонний голос. «У кожному разі, — каже Ролан, — цей вживає телефон з практичною метою». Ось тепер у відповідь можна б заплакати, але Жанна мовчить ще кілька секунд і повторює: «Соня щойно вийшла від мене». Вагається і додає: «Напевне, вже біля твого дому». Ролан дивується — Соні він тепер не чекає. «Не обманюй», — каже Жанна, а кіт вислизає їй з рук і дивиться на неї ображено. «Я не обманюю, — каже Ролан. — Маю на увазі час, а не те, ходить вона до мене чи ні. Соня знає, що я не люблю ані візитів, ані телефонних дзвінків о такій порі». Вісімсот п’ять, диктує здалеку голос, чотириста шістнадцять, тридцять два. Жанна заплющила очі, чекаючи паузи в рахунку, щоб вимовити те єдине, що їй залишилося сказати. Якщо Ролан урве розмову, з нею ще буде цей голос із глибини телефонної мережі: вона не покладе слухавки і, вмощуючися зручніше на дивані, бавлячись ліками, слухатиме цифри, поки навіть той голос утомиться і не залишиться нічого, зовсім нічого — тільки страхітливо-обважніла слухавка в її пальцях, мертва річ, яку треба відкинути, не дивлячись на неї. Сто сорок п’ять, говорить невідомий. Десь ще далі, мов легенький начерк олівцем, шкряботить несміливий жіночий голос: «Чи це Північний вокзал?»
Вдруге щастить йому ухилитися від сітки, хоч він не розрахував відскоку назад і послизнувся на вогкому піску. Різким вимахом меча Марк відбиває сітку і водночас викидає вперед ліву руку, приймаючи дзвінкий удар тризубця. Натовп реве. Проконсул не слухає захоплених пояснень Лікаса і відвертається до незворушної Ірени. «Зараз або ніколи», — каже проконсул. «Ніколи», — відказує Ірена. «Ні, вже не той, що колись! — повторює Лікас. — Це йому дорого обійдеться, нубієць не дасть йому більше такої нагоди, гляньте лише на нього». Марк, застигши неподалік від них, нібито зрозумів свою помилку. Піднявши щит, він утупився в сітку, вже знову стягнуту, в тризубець, що гіпнотизує, похитуючись за два метри від його очей. «Авжеж, він не той, що колись, — згоджується проконсул. — Ти поставила на нього, Ірено?» Причаєний, готовий до стрибка, Марк відчуває всім єством, що публіка не на його боці. Коли б хоч хвилю перепочинку, він міг би розрубати той вузол, що паралізує його, той невидимий ланцюг, який починається десь далеко поза ним (але він не знає де) і який у певний момент стає побажанням проконсула, обіцянкою великої плати, а також сном про рибу, і те, що він відчуває тепер, коли вже немає часу, є саме образом того сну, сітка танцює в нього перед очима, і, здається, ловить кожен промінь сонця, що пробивається крізь дірки в напнутому над амфітеатром полотні. Усе це кайдани, пастка. Випроставшись, погрозливо наступаючи під оплески публіки, Марк вибирає єдиний можливий шлях. Збентеження, піт і запах крові, перед ним смерть, яку треба розчавити. Хтось думає про це під усміхненою маскою — та, що захотіла його над тілом конаючого фракійця. «Отрута, — каже собі подумки Ірена. — Колись знайдеться отрута, але зараз бери від нього келих вина, будь сильнішою, чекай своєї години». Пауза тягнеться, як підступна чорна галерея, звідки долинає голос, що повторює цифри. Жанна завжди вірила, що є речі, які часом говорять більше, ніж усі слова. Може, й ті цифри говорять більше, є чимось більшим за будь-яку розмову для того, хто їх уважно слухає, так як для неї парфуми Соні, дотик її долоні на плечі за хвилину перед тим, як Соня пішла, означали куди більше за всі її слова. Але, ясна річ, Соня не могла задовольнитися шифрованим повідомленням; вона хотіла сказати їй усе словами, смакуючи кожну літеру. «Розумію, що тобі буде дуже тяжко, — повторювала Соня, — але я ненавиджу ошуканство і хочу сказати тобі всю правду». П’ятсот сорок шість, шістсот шістдесят два, двісті вісімдесят дев’ять. «Мені байдуже, йде вона тепер до тебе чи ні, — каже Жанна. — Тепер уже все мені байдуже». Замість наступної цифри западає довга мовчанка. «Ти слухаєш?» — питає Жанна. «Так», — каже Ролан, кладучи недопалок на попільничку, шукаючи неквапливо пляшку коньяку. «Ось чого не можу зрозуміти…» — починає Жанна. «Вибач, кохана, але в таких випадках небагато зрозумієш, а коли й зрозумієш, то нічого не зарадиш. Дуже мені прикро, що Соня так поспішила, не її справа була з тобою розмовляти. Та чи замовкне колись отой із своїми цифрами!» Тонесенький голосочок, що викликає в уяві образ світу, де панують мурашки, поновлює свій акуратний диктант із тиші, яка стала ближча й густіша. «Але ж ти, — каже безглуздо Жанна, — ти…»