Мені і тепер нелегко увійти до галереї Гуемес, щоб розчулено і водночас з легкою іронією не згадати юні роки, на межі падіння. Чари минулого не тьмяніють, і я любив блукати знічев’я, знаючи, що от-от ввійду у світ критих галерей, де кожна темна, запилюжена крамничка вабила мене більше, ніж вітрина широких нахабних вулиць. Ввійду в Галері Вів’єн або в Пасаж де Панорама, де стільки глухих кутів і завулків, що ведуть до крамнички букіністів або до бюро подорожей, що не продало жодного квитка; в маленький світ, що обрав ближнє небо, де шибки брудні, а гіпсові статуї простягають вам гірлянду; в Галері Вів’єн, за два кроки від буднів вулиці Реомюра або біржі (я на біржі служу). Ввійду в мій світ, — я і не знав тоді, а він таки був мій, — коли на розі галереї Гуемес я рахував студентські дрібняки і прикидав, піти мені в бар-автомат чи купити книжку або карамельок у прозорій обгортці; і курив, кліпаючи від диму, і торкався у глибині кишені до пакетика з невинною етикеткою, купленого з награною недбалістю в аптеці, куди заходять одні чоловіки, хоча й не сподівався використати його; надто я був бідний і надто по-дитячому виглядав.
Моя наречена Ірма ніяк не розуміє, чому я люблю блукати поночі центром міста і його південними кварталами; а якби вона знала, що особливо я люблю галерею Гуемес, то страшенно здивувалася б. Для неї, як і для матері, немає ліпшого місця, ніж диван у вітальні, і ліпшої розваги, ніж кава, лікер і те, що називається бесідою. Ірма — найсмирніша з жінок; я ніколи не розповідав їй про те, чим живу, і тому, напевне, стану добрим чоловіком і добрим батьком, чиї діти, до речі, будуть жаданими внуками для моєї матері. Напевне, так і узнав я Жозіан — ні, не тільки через те, адже ми могли зустрітися і на бульварі Пуассоньєр або на вулиці Нотр-Дам-де-Віктуар, а насправді ми вперше глянули одне на одного в самих надрах Галері Вів’єн, у затінку гіпсових статуй, що тремтіли в газовому світлі (вінки тріпотіли в запилюжених пальцях муз), і я одразу зрозумів, що тут її місце і не важко її зустріти, якщо ти буваєш у кав’ярні і знайомий з візниками. Можливо, це випадково, але ми зустрілися з нею, коли в світі високого неба, в світі без гірлянд, ішов дощ, і я вважав це знаком і не подумав, що просто зіткнувся з тутешньою повією. Потім я узнав, що в ті дні вона не відходила від галереї, бо знову пішли чутки про звірства сексуального маніяка Лорана, і їй було страшно. Страх надав їй особливого чару, вона трималася боязко, але не приховувала, що я їй дуже подобаюся. Пам’ятаю, вона дивилася на мене і недовірливо, й палко і розпитувала якомога байдужіше, а я не вірив собі і радів, що вона мешкає тут же, нагорі, і просився піти до неї, а не в готель на вулиці Сотьє, хоча там вона багатьох знала і їй було б спокійніше. Потім вона повірила, і ми сміялися вночі з того, що я міг виявитися лиходієм Лораном. Мансарда була достоту як у дешевій книжці, а Жозіан така чарівна і так боялася душителя, що лякав Париж, і пригорталася до мене, коли ми обговорювали його лиходійства.
Мати завжди знає, коли я не ночував удома, і, хоча нічого не скаже (це було б просто безглуздо), два дні дивиться на мене чи то боязко, чи то ображено. Я чудово розумію: Ірмі вона не пробалакається; але все ж набридло — материнський нагляд вже ні до чого, а особливо прикро, що врешті саме я з’явлюся до матері з квітами або коробкою цукерок, і з цього само собою стане ясно: сварка закінчена і син-парубок знову живе при мамі, і все у нього, як у людей. Жозіан раділа, коли я описував їй ці пригоди, і там, у нашому царстві галерей, вони стали часткою нашого життя так само просто, як і їхня героїня. Жозіан вельми шанувала родинні почуття і поважала усякі свояцтва і родичання; я не надто люблю конфіденційні звіряння, але про щось говорити треба, а все, про що розповідала вона, було вже обговорено не раз, ось ми і поверталися майже неминуче до моїх парубоцьких проблем. Було і ще одне, що нас зближувало, і в цьому мені теж пощастило, Жозіан любила галереї — чи тому, що там мешкала, чи тому, що там було тепло і сухо (ми познайомилися на початку зими, падав ранній сніг, а в галереях у нас було весело, і його не помічали). Ми ходили удвох, коли в неї залишався час, тобто коли один чоловік (вона не хотіла називати його) мав гарний настрій і відпускав її розважитися. Ми мало говорили про нього — я запитував, звісно, а вона, звичайно, брехала про ділові взаємини, та само собою було очевидно, що він — її опікун чи господар, і досить розумний, щоб не даватися на очі. Потім я вирішив, що він радий, коли я ходжу з Жозіан, бо в ті дні всі особливо боялися: загроза Лорана, як ніколи нависала над кварталом після його нового злочину на вулиці д’Абукір, і вона, бідолашка, не посміла б у темряві віддалитися від Галереї Вів’єн. Власне, мені годилося б дякувати і Лорану, і господареві; через ці страхи я блукав з Жозіан переходами, зазирав у кав’ярні і все більше розумів, що стаю приятелем дівчини, з якою, здавалося б, нічим не зв’язаний. Ми говорили дурниці, мовчали і потроху, поступово переконувалися в нашій ніжній дружбі. Я звикав до чистої маленької комірчини, що так вписалася в галереї. Спершу я піднімався ненадовго, у мене не вистачало грошей на ніч, її чекав інший, багатший, і я нічого не встигав розгледіти, а згодом, удома, де єдиною розкішшю були журнали і срібна чашка для приготування мате, згадував, і нічого не пам’ятав, крім самої Жозіан, і засинав, ніби вона ще була в моїх обіймах. Але з дружбою прийшли і права; а може, Жозіан умовила господаря, і він дозволив їй залишати мене на ніч, і її кімната почала заповнювати перерви у наших не завжди легких бесідах. Усі ляльки, усі картинки, всі дрібнички оселилися в моїй пам’яті і допомагали жити, коли я повертався додому і говорив з матір’ю або з Ірмою про політику і про хвороби.