Потім прийшли й інші справи, наприклад, вималювався невиразний обрис того, кого вона називала південноамериканцем, але спершу все довкола заповнив страх перед тим, хто, якщо вірити газетам, звався Лораном-душителем. Якщо я наважуюся згадати Жозіан, то бачу, як ми входимо в кав’ярню на вулиці де Женер, сідаємо на малиновий плюш, вітаємося з друзями, і зразу спливає Лоран, усі тільки про нього й говорять, а я утомився за день від роботи і від того, що на біржі, в перервах, колеги і клієнти теж говорили про його останнє злочинство, і я думав, чи скінчиться цей важкий сон, чи буде знову так, як, за моїми уявленнями, було тут раніше, до часів Лорана (хоча тоді мене ще тут не було), чи моторошним вибрикам цього привида нема кінця-краю. А найгірше — кажу я Жозіан, замовивши грогу, який видається вкрай необхідним у холодну снігову погоду, — найгірше, що ми його не знаємо і звемо Лораном, бо одна ясновидиця з Кліши видивилася в своїй скляній кульці, як убивця писав кривавими пальцями власне ім’я, а газети не хочуть суперечити тому, у що вірить народ. Жозіан не дурна, але ніхто не переконає її, що лиходія звати інакше, і нема чого сперечатися з нею, коли, злякано кліпаючи синіми очима, вона дивиться ніби ненароком на хлопця, високого і сутулого, який ввійшов до кав’ярні і, не вітаючись ні з ким, прихилився до шинквасу.
— Можливо… — погоджується вона із моїм нашвидку придуманим втішенням, — а підніматися мені одній. А якщо вітер задмухне свічку, коли я буду на сходах… Темно, я одна… як подумаю про таке…
— Ти рідко коли ідеш одна, — сміюсь я.
— Ось тобі смішно, а буває, надто у сніг або в дощ, ідеш під ранок…
Вона розписує, як він причаївся на площадинці або, не приведи Господи, в кімнаті (двері він відчинив відмичкою, якою майстерно володіє). За сусіднім столом здригається Кікі, і її роблений зойк відлунюється у дзеркалах. Нас, чоловіків, дуже веселить цей кокетливий страх, і ми поблажливо і поважно охороняємо подружок. Добре посмоктувати люльку у кав’ярні, коли денна втома розчиняється у спиртному і в димі, а жінки хизуються капелюшками, чобітками і сміються з дрібничок; добре цілувати Жозіан, хоча вона задумливо дивиться на прибульця, майже хлопчика, який стоїть спиною до нас і дрібними ковтками п’є абсент, спираючись на шинквас. А все ж дивовижна річ: подумаєш про Жозіан (як завжди, згадую її в кав’ярні, снігового вечора, за розмовою про вбивцю), і щоразу ж в пам’яті зрине той, кого вона звала південноамериканцем, і стоїть спиною до нас, і п’є абсент. Я теж зву його південноамериканцем або аргентинцем, вона переконала мене, що він звідти, їй казала Руда, яка з ним спала ще до того, як вони з Жозіан посварилися, кому на якому розі стояти чи коли стояти, — і даремно, адже вони дружать. Так ось, Руда сказала, що він їй сам признався, інакше і не вгадаєш: він говорить зовсім без акценту. Сказав він, коли роздягався, — здається, роззував черевики, — треба ж зрештою про щось говорити.