Не дивно, що у той період мати бідкалася над моїм здоров’ям і нарікала відверто на мою байдужість, що змушувала страждати бідолашну Ірму і могла посварити мене з впливовими на біржі друзями покійного батька. На це я мовчав, а через день-другий приносив квітку чи подешевілий щойно кошичок для вовни. Ірма була розважливіша — мабуть, вона вірила, що після шлюбу я знову житиму, як, на її думку, живуть усі порядні люди. І сам я був недалекий від цих думок, хоча й не міг розлучитися з надією на те, що там, у царстві галерей, пануючий зараз страх врешті щезне і я не шукатиму захисту вдома і розумітиму, що тут захисту немає, тільки-но мама журно зітхне, а Ірма подасть мені каву, усміхаючись хитрою усмішкою нареченої. В ті дні у нас панувала одна з численних військових диктатур, але всіх хвилювала більше загроза світової війни, і щоразу в центрі збиралися юрми, щоб відзначити просування союзників і визволення європейських столиць. Поліція стріляла в студентів і жінок, торговці опускали залізні віконниці, а я, застрягши в натовпі біля газетних стендів, думав, коли ж мене доконає настирлива усмішка бідолашної Ірми і біржева спека, від якої мокне сорочка. Я відчував тепер, що світ галерей не мета і не кінець бажань. Раніше я виходив, — і раптом на будь-якому розі все могло закрутитися майже непомітно, і я потрапляв без зусиль на Плас де Віктуар, звідки так приємно пірнути в завулок, до запилюжених крамничок, а якщо поталанить — опинявся в Галері Вів’єн і йшов до Жозіан, хоча, щоб себе помучити, любив пройтися для початку до Пасаж де Панорама і Пасаж де Пренс і, обігнувши біржу, прийти кружним шляхом. А тепер у галереї Гуемес навіть не пахло кавою мені на втіху (несло тирсою і лугом), і я вже відчував невиразно, що світ галерей не пристань, та все ж іще вірив, що зможу звільнитися від Ірми і від служби і легко знайти ріг вулиці, де стоїть Жозіан. Я завжди хотів туди вернутися — туга находила на мене і перед газетними вітринами, і серед приятелів, і вдома, в садку, а найбільше ввечері, коли там, на вулиці загоралися газові ріжки. Але щось тримало мене біля матері та Ірми — можливо, я знав, що в галереях мене вже не чекають, страх брав гору. Ніби автомат, заходив я в банки і в контори, терпеливо купував акції, і продавав, і слухав, як цокають копита і поліцейські стріляють у юрбу, що славить союзників, і так мало вірив у звільнення, що, опинившись у світі галерей, навіть злякався. Раніше я не почувався тут таким чужим. Щоб згаяти час, я пірнув у брудний під’їзд і, дивлячись на перехожих, вперше вбирав у себе ніби ззовні все те, що здавалося мені колись моїм: вулиці, фіакри, рукавички, одяг, сніг у двориках і гамір у крамничках. Нарешті стало зовсім світло, і я знайшов Жозіан у Галері Кольбер, і вона цілувала мене, і стрибала, і сказала, що Лорана уже нема, і в кварталі щовечора це святкують, і всі питають, куди я пропав, і знову стрибала, і цілувала. Ніколи я не бажав її так сильно, і ніколи нам не було ліпше під дахом, до якого я міг дотягтися з постелі. Ми жартували, цілувалися, радісно базікали, а в мансарді ставало все темніше. Лоран? Такий кучерявий, з Марселя, він боягуз, він замкнувся на горищі, де убив ще одну жінку, і жалісно благав пощади, поки поліцейські висаджували двері. Його звали Поль, негідника, ні, ти подумай, — ще й боягуз, убив дев’яту жінку, а коли його тягли до поліцейського фургона, вся тутешня поліція мала боронити його (правда, без особливої охоти), а то б його розтерзала юрба. Жозіан уже звикла до цієї події, поховала Лорана в пам’яті, що не зберегла подробиць, але мені й того вистачало, я просто не вірив, і тільки її радість переконала мене нарешті, що Лорана нема і ми можемо ходити завулками і не боятись під’їздів. Це треба було відзначити, і, оскільки ще й снігу не було, Жозіан повела мене на танці в Пале-Рояль, де ми не бували за часів Лорана. Коли, співаючи пісень, ми йшли вулицею Петі Шампс, я обіцяв повести її згодом на бульвари, в кабаре, а потім — до нашої кав’ярні, де за келихом вина я спокутую свою відсутність.