Можливо, це й справді було місто, але через вранішній туман не можна було нічого розгледіти далі, ніж на двадцять метрів. Як не дивно, але цього дня колона просунулась уперед на досить-таки велику відстань, може, на двісті чи триста метрів. І тоді ж по радіо (його вже майже ніхто не слухав, за винятком Таунуса, який вважав своїм обов’язком бути в курсі подій) передали нове повідомлення; диктори захоплено говорили про надзвичайні заходи для звільнення автостради і посилались на самовіддану працю дорожних бригад і поліції. Несподівано одна з черниць почала марити. Розгублена товаришка дивилась на неї, а в цей час дівчина з «дофіна» змочувала хворій скроні залишками парфумів, черниця ж говорила щось про Армагедон, про дев’ятий день, про кари Господні. Значно пізніше, під снігопадом, який почався пополудні і поступово засипав автомобілі, прийшов лікар. Він пошкодував, що не може зробити хворій укол заспокійливого, і порадив покласти черницю в машину з хорошим опаленням. Таунус помістив її у свій автомобіль, а хлопчик перебрався у «каравелу», де була також його маленька приятелька з «двісті третього»; вони гралися своїми іграшковими автомобілями і дуже гарно бавились — бо ж тільки вони й не відчували голоду. Увесь цей і наступний день снігопад майже не припинявся; і коли колоні треба було просунутися на кілька метрів уперед, належало вирішити, як і чим розчищати снігові замети, що виросли поміж машинами.
Нікому не спадало на думку дивуватися, як і чому саме так розподіляються поміж усіма харчі і вода. Єдине, що міг зробити Таунус тепер, це керувати розподілом спільних запасів і намагатися якнайкраще виміняти щось на щось. Форд Меркурі і ще Порше кожного вечора торгували харчами. Таунус й інженер узялися розподіляти харчі відповідно до фізичного стану кожного. Важко було повірити, але старенька із «сітроена» все ще була жива, хоч і поринула у напівзабуття, й жінки намагалися привести її до тями. Дама з «больє», яка страждала за кілька днів перед тим від млості і запаморочення, відчула себе значно краще, коли похолоднішало, й більше за інших допомагала черниці доглядати її приятельку, що все ще почувалася дуже кволою і трохи не в собі. Дружина солдата і Двісті Третього опікувалися обома дітьми; комівояжер із «ДКВ», можливо, щоб втішитися, бо ж дівчина з «дофіна» обрала інженера, а не його, годинами розповідав дітям казки. Ночами починалося інше життя, таємне і глибоко приватне, нечутно відчинялися дверцята машин, щоб впустити або випустити скоцюрблену від холоду постать; ніхто не дивився на інших, очі всіх були так само сліпі, як і морок навколо. Під брудними ковдрами, в затхлому повітрі, що пахло комірчиною і заношеною білизною, ці люди з брудними, відрослими нігтями здобували собі трохи щастя. Дівчина з «дофіна» не помилилась: вдалині виблискувало вогнями місто, вони поступово наближались до нього. Надвечір юнак із «сімки», незмінно закутаний у ганчір’я з чохлів і зелене рядно, вибирався на дах своєї машини і завмирав там, як вартовий. Втомившись марно вивчати виднокіл, він уже вкотре озирав автомобілі, що оточували його звідусіль; з деякою заздрістю помічав Дофін у автомобілі Чотириста Четвертого, руку, що пестила тонку шию, завершення поцілунку. Жартуючи, тепер, коли дружба з Чотириста Четвертим була відновлена, він гукав до них, що ось зараз колона рушить; тоді Дофін змушена була лишати Чотириста Четвертого і пересідати в свою машину, але незабаром вона поверталась до інженера у пошуках тепла, а хлопцеві із «сімки», мабуть, теж дуже кортіло привести до своєї машини яку-небудь дівчину з іншої групи, але де вже думати про таке, коли стоїть холоднеча, та ще ж й живіт судомить від голоду, не кажучи вже про те, що група, яка посувалась безпосередньо перед ними, відверто ворогувала з групою Таунуса після випадку з бляшанкою згущеного молока, і, не рахуючи офіційних зв’язків з Фордом Меркурі і Порше, з іншими групами стосунки були практично неможливі. І хлопець із «сімки» лише сумно зітхав і знову займав свій пост, доти, доки холод і сніг не заганяли його, тремтячого, у машину.