І от, коли у них вже все на мазі, коли вона накидає на себе прозору блузку і таку ж прозору спідничку, і він бере її за руку, і вони йдуть кудись вглиб приміщення, де у них є спеціальний кабінет, я нарешті не витримую. Я зриваюся з місця і біжу вслід, я наздоганяю їх уже біля самих дверей, і встигаю пропхати туди ногу, перш ніж америкос зачинить двері зовсім. Я встигаю побачити їхні очі - обоє перелякані, америкос не розуміє, що діється, у нього напевно все впало від переляку, він думав, що все вже на мазі, що зараз буде секс, а тут якась озвіріла морда, значить, це - небезпека, значить його розвели, гроші пропали намарно, і її не менш перелякані очі, бо вона впізнає мене і вже здогадується, що зараз буде, як саме повернуться події. Бо вона бачить не лише мене, а й двох охоронців за моєю спиною, які хапають мене і викручують руки.
- Відпустіть, суки. Відпустіть, я ваш постійний клієнт! - кричу я.
Боротися з ними марна справа, проте я примудряюся вирватися з цих пітонячих обіймів і знову шарпнути двері, які встиг перед моїм носом зачинити переляканий америкос.
Морди з навушниками і раціями вдруге хапають мене, тепер уже жорсткіше, кидають лицем на землю, наступають коліном на плечі.
- Тихо, сука, лєжать.
Далі вони тягнуть мене по землі, наче якогось злочинця, у бік чорного виходу. І незабаром я дізнаюся для кого, а точніше - для чого, цей чорний направду вихід призначається.
- Ізвращєнєц! - кричать вони мені і починають пиздити.
Б’ють по ребрах, по голові, по яйцях і печінці. Я заледве встигаю закривати життєво необхідні органи. Мені боляче. Я чую, як ламаються під ударами їхніх носаків мої зуби. В очах темно, я бачу лише спалахи і корінці книжок. Монтень, Паскаль, котрий Блез, Дарвін, Ейнштейн і Ейзенштейн, Альмодовар, де Карт?, Маркс, Енгельс, Платон і Плотін і Плутон, Геродот, Гермафродит, Ортега-і-Гассет, Сартр, Намхай Норбу (о хто ж це, хто?), Чжиду Крішнамурті, Камасутра, Камасутра, Камасутра, Бекон і знову Августин. Блаженний.
Ще один несильний копняк, ще одне зневажливе „ізвращєнєц”, і вони йдуть. Я лежу у калюжі власної крові, можливо навіть, це - сциклиння, можливо навіть, не моє, мені болить усе, що лиш може боліти, поруч сміттєвий контейнер, щурі, це якийсь жахливий двір, завивають на повний місяць пси, схожі на вовків.
У мене над головою вікно. Кватирки прочинена, і я чую звідти якийсь приглушений шум, якісь ритмічні удари, стогони чоловіка і жінки - єс, єс, єс, бейбі, гуд, гуд.
Поки я лежав у травматології, вона забрала свої речі та своїх дітей і зникла в невідомому напрямку.
Ключі мені передала А., яка також принесла харчів і Кота.
- І після цього ти скажеш мені, що всі жінки не курви? - запитав я в неї.
4. Травматологія
У палаті, розрахованій на 5 посадочних місць, нас семеро. Майже як семеро козенят. При цьому, нам ще й пощастило, бо на місце кожного вибулого (померлого) претендують з десяток нещасних, які лежать у коридорі.
Майже всі з ніг до голови у гіпсі. Над кожним крапельниця. Щелепи і ноги проткнуті залізяками (апарати Єлізарова, по-науковому). Ті п’ятеро, котрі на ортопедичних ліжках, - жертви ДТП. Я зі ще одним кренделем лежимо в проходах на тапчанах, однак нам пощастило більше. Нас не протнули залізяками, не попідвішували до стелі, не почіпляли до загіпсованих ніг гирі.
Я навіть можу вставати. Той інший - теж може, але ніколи цього не робить. Лежить, скрутившись в ембріональну позицію й постогнує. Коли до хворих приходять відвідувачі, накриває голову подушкою.
Він спортсмен. Навіть ні - він колишній спортсмен. Йому тільки 20 років, він мав стати якоюсь суперзіркою вітчизняного футболу, але на тренуванні невдало впав - і тепер кінець. Через півроку він зможе ходити без палиці, але вже ніколи не зможе бігати. Тому він лежить і стогне. І ні з ким не розмовляє. Ми його дратуємо, але він навіть цього не хоче сказати. Він просто накривається і стогне, стогне, стогне - так, наче просить нас всіх замовкнути і дати йому можливість усвідомити власне горе.
Кіт лежить під ліжком, зрідка ходить дивитися в коридор телевізор, а коли повертається, переказує усім прикутим до ліжка останні новини - йобтвоюнахуйблядьмать.
Я люблю підходити до вікна і дивитися на вулицю. На руїнах великого промислового приміщення навпроти красується велетенський біґборд. Робота А. Соціальна антитютюнова реклама:
В дальньому правому кутку якоїсь кімнати ліжко. У ліжку звивається збуджена гола жінка. Вона мастурбує. Зліва на передньому плані сидить згорблений чоловік, який прикриває рукою свій обвислий член і нервово курить. І традиційне гасло: «Куріння викликає імпотенцію».
Життя тут було би зовсім нестерпним, якби не вона, наша сестра. Не в міру релігійні батьки дали їй при народжені одразу три імені: Віра Надія Любов. Коли вона заходить у палату, то навіть футболіст перестає стогнати, а прикуті до ліжок ДТПешники так жваво вовтузяться, що голки крапельниць випадають їм з вен, гирі вдаряють до здорових ніг, а апарати Єлізарова гнуться. Вона завжди носить такий короткий білосніжний халатик, під яким ще коротша спідничка. І коли вона нахиляється, щоб поправити крапельниці чи штрикнути комусь із нас в зад, вся палата видовжує шиї у тому напрямку. Нам не вистачає якогось міліметра, щоб все побачити. Все розраховано з космічною точністю.
- Слухай, старий, ти мусиш це зробити, - каже мені якось Мітя (офіційно Митрофан), в якого переламаний таз, - ніхто з нас не може, тільки ти, і ти мусиш це зробити за всіх. Ти мусиш її трахнути і потім все розказати.
Мені не подобаються такі розмови. Мені не подобаються такі розмови, бо я таки хочу її трахнути, але не для них, а для себе. Мені подобається, як вона усміхається. Мені подобається її чепчик з червоним хрестом, під який вона уміло збирає волосся, подобається пушок над її губами.
Подобаються її ніжні руки, подобається те, як вона ставиться до мене і до кожного з нас.
Коли вона залишається на нічне чергування, я довго сиджу у сестринській і розповідаю їй, як погано бути вшосте неодруженим.
- Це звичайно егоїзм. Але все таки. Я навіть не можу собі уявити, що би я робив, якби опинився на місці когось із тих хлопців. Коли ти не можеш собі сам дати ради. Не можеш піднести ложку до рота, не можеш жувати. Не можеш піти в туалет, врешті-решт. Мені ніби ще пощастило, але без твоєї допомоги я навіть не можу взутися, не можу перевдягти штани. Це так принизливо, коли ти від когось залежиш. Від чужої людини. Яка може виявитись доброю і зробити це з приємністю, з радістю, а може бути гидкою, злою. І тоді лежатимеш у власному сциклинні, і воно пектиме, а ти не можеш нічого зробити.
- То що ти пропонуєш? - питає Віра Надія Любов.
- Не знаю. Може, нас усіх треба усипити, щоб ми не мучилися? Або щоб кожен мав на кого покластися. Але на кого можна покластися у цьому світі, крім когось такого, кого ти зовсім не соромишся, когось, кого любиш, в кого віриш, і на кого сподіваєшся? Вона не знає. Вона ще жодного разу не була одружена.
- І як це? - питає вона. - Як це - бути одруженим?
Я не знаю, що їй на це відповісти. Бо можна бути і тисячу разів одруженим, але жодного разу не по-справжньому. Може, справжнього взагалі нема і я собі все вигадав? Придумав якусь таку ідеальну любов. Любов без ліні у стосунках. Коли тобі приємно робити іншому приємно. Коли ти попри втому будеш хотіти робити це приємне. Не обов’язково підставляти судно. Навпаки - щось дуже дрібне - подати у ліжко яблуко, наприклад.