Раптом Бен верескнув так, наче у кімнаті з’явився диявол власною персоною. І в ту саму мить тоненько захихотів Ваят.
— Що сталося? — гукнула з кухні Ліза. Почувся звук розбитого скла, і Пайпер здогадалася, що то розбився її келих з новою порцією чаю. Але чому ж так розверещався Бен?
Різко обернувшись, вона відразу ж дістала відповідь на своє запитання.
У кутку кімнати стояв полісмен не менше семи футів заввишки. Втім, він мало був схожий на людину: шкіра його обличчя являла нерівну поверхню чесаної бавовни. Пайпер недовірливо-обережно ковзнула поглядом до значка на лацкані, хоча майже була впевнена в тому, що там побачить. Опустивши погляд до рівня значка, Пайпер зрозуміла, що її найгірші підозри підтвердилися. На акуратно пристроченому значкові виразно виднівся напис: ПОЛІСМЕН ФРЕНДЛІ.
— От лишенько! — простогнала Пайпер.
— Пайпер! Щось трапилося?
БЛИСЬ!
З неймовірною швидкістю Пайпер крутнулася на місці, простягла руку й унерухомила Лізу ще до того, як та встигла вийти з коридору й увійти до кімнати для ігор. Не буде ж вона пояснювати Лізі, звідки тут вигулькнув плюшевий полісмен велетенських розмірів!
Ваят захоплено сплеснув рученятами.
— Знайшов, де коники викидати, — сердито кинула йому Пайпер і знову виставила перед собою руки. Полісмен Френдлі, який у своєму повнорозмірному вигляді здавався не таким вже й приязним, як у тому намагалося запевнити його прізвище, второпав, що збиралася вдіяти Пайпер. З його червоного фетрового рота вже вирвався обурений вигук, і він теж виставив руки, наче намагаючись захиститися від її магічної сили.
— Вибач, хлопче, але ти маєш справу із відьмою, — проказала Пайпер і різко змахнула п’ястями. — Захищаючи непорочних, я не беру полонених. — 3 гучним хлопком полісмен Френдлі зник, залишивши по собі тільки невеличке пасмо смердючого диму.
І відразу Ваят і Вен зайшлися істеричним плачем. Пайпер подумала, що вони, напевне, плакали з абсолютно різних причин, але, хай там як, вона не могла вчинити інакше.
Саме в цей момент до кімнати вскочила Ліза, — вийшовши зі стану нерухомості, про який у її пам’яті не залишилося і сліду.
— Що трапилося?
— Та нічого особливого, просто малюки, піднімаючись із підлоги, стукнулися лобами і попадали, — збрехала Пайпер. — Ви ж знаєте, як це буває у малюків, що ледь навчилися ходити. Ще як слід не вміють, а вже готові кудись побігти. Не знаю, як Вен, а Ваят іще не може втримати рівновагу довше кількох хвилин. Але він все одно не вгамовується і робить спроби знову і знову.
Ліза зупинилася і здивовано та підозріло озирнулася довкола. Потім закліпала очима, нахилившись, підняла Вена з підлоги і притиснула до себе.
— Здається, з ним усе гаразд, — пробурмотіла вона, звертаючись більше до себе, аніж до Пайпер. — 3 то-бою ж все гаразд, любий? — запитала вона у Бена. Той ствердно забелькотів у відповідь, вочевидь начисто забувши про полісмена Френдлі.
— Ой! — вигукнула Ліза, наче щось пригадавши, і знову обережно посадила Бена на килим. — Ваш чай… Я… розбила ваш келих. — На якусь мить вона насупилася, знову про щось замислилася, а потім знизала плечима. — Я впустила його. Давайте я піду приберу скалки і витру підлогу, а потім знову принесу вам чаю.
— Я була б дуже рада! — відповіла Пайпер, насправді зрадівши через те, що, здавалося, розбитий келих залишився єдиним неприємним спогадом про витівку Ваята.
— Ви ж їх тепер пильнуйте, добре? — сказала Ліза із сумнівом у голосі.
— Ну а як же, звичайно, — запевнила її Пайпер, схрестивши при цьому пальці за спиною.
Ще раз кинувши погляд на Бена, у якого вже висохли сльози і він знову радісно бавився на килимі з машинкою-самоскидом, Ліза пішла в кухню, щоб нарешті принести Пайпер омріяний чай.
Ваят ляскав рученятами по килиму і щось весело белькотів. Вочевидь, він вже й думати забув про передчасну трагічну загибель полісмена Френдлі.
— Ну-ну, — стиха пробубніла Пайпер, щоб її, бува, не почула Ліза. — Твоя витівка зійшла тобі з рук. Цього разу. — І Пайпер погрозила Ваяту пальцем. — Вважай, що тобі пощастило.
Трохи поміркувавши, вона вирішила, що «везіння» — це коли день минає без якоїсь магічної халепи.
Але чому ж я маю таке передчуття, що ця халепа — аж ніяк не остання!
— Ну і як, допомагає тобі хоч чимось отой магічний кристал? — спитала Пейдж, глибоко зітхнувши і схрестивши руки на грудях.
Майже три години просиділи вони із сестрою на горищі будинку, схилившись над «Книгою таїнств». Пейдж безустанну гортала сторінки, кінчики її пальців уже отерпли, але відповідь так і не була знайдена.