— Оце так! — здивувалася Пейдж. — Дійсно схоже на трансплантацію особистості. Ось куди ти ведеш. Гадаєш, тут йдеться про Вільяма, бо надто вже багато схожого, як на звичайний збіг обставин.
— Я не кажу, що це обов’язково має бути Вільям, але варто перевірити, — відповіла Фібі. — Скоріш за все, цей лист пролежав на моєму столі близько тижня, що цілком укладається в той відрізок часу, коли ми вже знали, як працює схиблений розум Вільяма. Може, він, ну, просто, так би мовити, розминає розумові м’язи, удаючи, що у нього змінилася психіка? Я б сходила й перевірила, якби могла. Але в мене тільки зараз робота по-справжньому пішла.
— Та нічого, я допоможу тобі, — втішила Пейдж. — Мені саме хотілося розвіятися і зробити щось корисне. Яка адреса цієї жінки?
І Пейдж швиденько занотувала інформацію.
— Я була певна, що ти погодишся, тому дозволила собі зателефонувати цій жінці заздалегідь. Вона вже чекає на тебе, — зізналася Фібі. — Я сказала їй, що приїде моя колега, бо редакція хоче підтримувати зв’язок з читачами, чиї листи, на нашу думку, мають якийсь конкретний зв’язок з історією Ізабелли та Вільяма. Спробуй розібратися, що там відбувається. Візьми з собою мобільний і тримай зі мною зв’язок.
— Так точно! — по-військовому відповіла Пейдж. — А коли виїжджатиму, переповім усе Пайпер.
— Добре, — погодилася Фібі. — Дякую, Пейдж. Я дуже ціную твою допомогу. Удачі.
«Нам потрібно більше, ніж удача», — подумала Пейдж. Наразі чаклункам потрібна зачіпка, котра допомогла б їм вийти на слід зловмисника.
Може, Фібі й справді вдалося її знайти.
— Вибач, що мені довелося зателефонувати тобі додому, Пайпер.
— Та нічого, усе гаразд, Джиле, — відповіла Пайпер. — Гадаю, підлеглий інколи може подзвонити своїй начальниці додому.
З Ваятом на руках вона порухом голови покликала на допомогу Люсіль. Бабця хутенько задріботіла з кухні, узяла малюка і вмостилася за кухонним столом, посадивши малого собі на коліна. Пайпер же дістала змогу зосередитися на телефонній розмові. Дзвінок пролунав буквально кілька секунд по тому, як Пейдж поїхала виконувати доручення Фібі.
— Що трапилося? Ти в клубі? — запитала Пайпер.
— Так, у клубі, — підтвердив Джил. — Ще не на зміні, звичайно ж. Просто був неподалік і вирішив заскочити. Саме тоді я і знайшов його.
— Кого ти знайшов? — перепитала Пайпер. — Щось я не розумію, Джиле. Хтось постраждав? Що, власне, трапилося?
— Він несильно травмувався, — швидко відповів Джил.
Пайпер відчула, як у неї пришвидшився пульс.
— Хто несильно травмувався? — владним тоном спитала вона.
— Та я, узагалі-то, і не знаю, як його звати, — зізнався Джил. — Я знайшов його надворі позаду клубу. Він перечепився і впав на доріжці. Там було начебто слизько — таке часто буває похмурими днями. Тротуар мокрий… Таке могло статися де завгодно. Але біда в тому, що цей тип винуватить у своєму падінні клуб «РЗ».
— Заради всього святого! Яка дурниця! — вигукнула Пайпер.
— Ми з тобою це розуміємо, — відповів Джил, — але він — ні. Цей тип вже старий — я встиг тобі це сказати? До того ж… — тут голос Джила перейшов на шепіт, — до того ж я не зовсім певен, що у нього всі дома. Коли він дізнався, що я директор клубу, то відразу став вимагати зустрічі з власником. Каже, що якщо ти не приїдеш, подасть до суду.
— Це означає, що він подасть до суду в будь-якому випадку, або просто хоче, щоб я від нього відкупилася, — відповіла Пайпер. — Це шантаж. І як тобі це подобається?
— Дуже не подобається, ситуація просто ідіотська, і я не знаю, що робити, — відповів Джил своїм звичним тоном. — Але я вирішив, що тобі слід знати про цей інцидент, і саме тому я зателефонував.
— Ти вчинив правильно, — заспокоїла його Пайпер. — Звісно, я зараз же приїду. Але якщо цей тип думає, що зможе на мене наїхати, то нехай не сподівається.
— Дуже хочу побачити вираз його обличчя, коли ти сама йому це скажеш, — зіронізував Джил.
— Мені теж, — пирснула Пайпер. — Потурбуйся, щоб нашому загадковому прибульцю було якомога комфортніше, Джиле. Я зараз буду.
— Дякую, Пайпер.
— От лихо! — вигукнула Пайпер, натискаючи кнопку на слухавці переносного телефону і роздратовано кладучи її на місце.
— Щось не так? — поцікавилася Люсіль.
— Якийсь літній чоловік послизнувся й упав на доріжці біля клубу «РЗ», тобто — біля мого клубу, — пояснила Пайпер. — Як розповів мені мій директор, котрий саме проходив поряд, цей тип наполягає, що його падіння — це провина клубу. Вимагає особистої зустрічі зі мною і погрожує подати до суду. Боюся, мені треба туди їхати.