Впевненим рухом вона простягла Ваята старій.
— Люсіль, — повторила вона знову, цього разу більш настійливо.
Несподівано вона відчула, як руки Люсіль обхопили її власні — і стиснули. Нарешті Пайпер ошелешено відвела погляд від Вільяма та Джила і подивилася у перелякані очі Люсіль Маршалл.
Усе тіло старої жінки тряслося так, наче вона стояла на крижаному вітрі. Її рот ворушився — то з плямканням розтуляючись, то швидко стуляючись, вона подумки сперечалася сама з собою і силилася щось сказати. Її вирячені очі, сповнені страху і люті, впритул дивилися на Пайпер.
— Боюся, вона ніяк не зможе допомогти тобі, — озвався Джил Таунсенд. Швидко підступивши до Пайпер, він одним різким рухом висмикнув Ваята у неї з рук і пихонув його в руки Люсіль. — Але ти не ж не будеш їй дорікати, правда? — спитав Джил солодкавим голосом. — Ти ж бачиш — вона сама не своя.
— Усе зрозуміло, — видихнула Пейдж. — Я зараз же їду додому.
— Стривай! — зупинила її Фібі. — Це нічого не дасть. Як тільки ти поїхала, мені телефонувала Пайпер. Сказала, що їде до клубу, бо її покликав туди по телефону Джил.
— О Господи! — зойкнула Пейдж.
— Ти не ойкай, а швидше їдь сюди! — наказала Фібі. — Я взяла таксі, уже ось-ось під’їжджаю до клубу.
— Та я теж вже іду, — відповіла Пейдж. — Як мені їхати — швидко чи дуже швидко?
— Дуже швидко!
— Ти ще маєш можливість передумати, — сказала Пайпер і скривилася від болю, коли Джил різко смикнув, зв’язуючи її руки за спиною.
«Яка жахлива іронія, який ідіотський збіг обставин!» — подумала Пайпер.
Джил і не здогадувався, що, зв’язавши їй руки, він позбавив її можливості скористатися магічною силою принаймні не слабшою за ту, яка тримала в полоні Вільяма ось уже понад вісімдесят років. Він просто унеможливив опір єдиної людини, яка могла захистити Люсіль у найпростіший спосіб — своїми руками та ногами.
— Ще не пізно передумати, Джиле, — повторила Пайпер. — Подумай про те, що ти робиш.
Перш ніж відповісти, Джил міцніше затягнув мотузку і перевірив, чи добре вона тримається.
— А чому тобі здається, що я про це не думав? Допомагати Вільяму — це робота всього мого життя; цим займалися мій батько і мій дід. Більше мені ні про що думати, Пайпер.
— Як ти можеш йому допомагати? — запитала Пайпер. — Він же потвора.
— Це брехня, — каркнув Вільям Ланкастер зі свого візка.
— Ні, не брехня, — несподівано озвалася Люсіль. Це були її перші слова відтоді, як її розум оговтався після зустрічі з Вільямом. До цього дідуган був сам не свій від радості, хихочучи і зловтішаючись зі свого вдалого трюку та спостерігаючи, як Джил зв’язував Пайпер, поки Люсіль, охоплена невимовним жахом, безпорадно стояла поруч з Ваятом на руках. Звук її голосу шкрябонув Пайпер по нервах, як наждачний папір по гладенькій відполірованій поверхні.
— Я все пам’ятаю, — продовжила Люсіль. — Я пам’ятаю, що ти зробив із моєю матір’ю. Ти намагався знищити її. А вона кохала тебе.
— Вона мене не кохала! — заверещав Вільям. — Вона мене ніколи по-справжньому не кохала! Якби кохала, то дала б мені все, чого я прагнув. Ось у чому полягає істинне кохання.
— Я ніколи не думала, що мені доведеться це говорити, Вільяме Ланкастер, — тихо мовила Люсіль. — Але мені просто жаль тебе. Ти зруйнував своє життя. Зруйнував життя моєї матері. І все — заради того, про що ти ані найменшого поняття не маєш.
— Прибережи свою жалість для себе, жінко, — відповів Вільям голосом, сповненим злоби і презирства. — За п’ять хвилин ти помреш, а я їстиму твоє іще живе серце.
— І не надійся, приятелю!
— Фібі! — радісно вигукнула Пайпер.
Вона й поняття не мала, як це сталося, що її сестра прийшла на допомогу саме в той момент, коли вона була найбільш потрібною. Але це вже не мало значення. Головне — що вона вчасно з’явилася. І була готова з радістю приєднатися до магічної сили трьох. Невидимої, але завжди потужної.
— І про мене не забудьте, — раптом пролунав іще один голос. Пайпер відчула неймовірне полегшення, побачивши, як біля Люсіль та Ваята матеріалізувалася Пейдж. — Швидко, як блискавка, — мовила Пейдж, обнімаючи їх. А потім поглянула на Джила, що завмер, як прикутий, біля Вільяма Ланкастера.
— Хоча це й необов’язково, але почекай мене, перш ніж витрясеш з нього душу, Фібі.
— Дякую, але поки що не збираюся цього робити, — відповіла Фібі з похмурою посмішкою.