Чарлі здивовано обернувся, а тоді розплився у посмішці.
Це були кілька чоловіків з тих, що сиділи перед крамницею.
— Е... Чарлі, ми... подумали, ну... ми прийшли подивитися на ту... штуку, що в тебе в банці...
Теплий липень минув, і настав серпень.
Вперше за багато років Чарлі був щасливий, як висока кукурудза, що пережила посуху. Справжньою насолодою для нього було чути, як приглушено крокують у траві чоботи, як чоловіки спльовують у канаву, перш ніж ступити на ґанок, як дошки скриплять під їхньою вагою і як стогне будинок, коли хтось зіпреться об одвірок плечем і, витерши долонею рота, спитає:
— 'Ожна зайти?
Чарлі з продуманою недбалістю запрошував гостей всередину. Усім знаходились стільці, ящики чи, принаймні, килимки, щоб сісти, підтягнувши до себе коліна. І коли цвіркуни починали терти нога об ногу, наповнюючи літнє повітря дзижчанням, а жаби, кумкаючи у темряві, надимали шиї, як зобаті літні жінки, кімната вже вщент наповнювалася людьми з усіх плавень.
Спочатку ніхто нічого не казав. Перші півгодини, поки люди збирались і всідались, усі ретельно крутили цигарки. Спочатку рівно викладали тютюн на коричневий папірець, підсипали, напихали його, одночасно підсипаючи, налихаючи і скручуючи свої думки, страхи і подив цього вечора. Це давало їм час подумати. Було видно, як працюють їхні мізки, поки пальці накручують цигарок наперед.
Це було схоже на примітивне церковне зібрання. Вони сиділи навпочіпки, обтирали штукатурку на стінах і, один за одним, у шанобливому трепеті зводили очі до банки на полиці.
Вони робили це не відразу. Ні, вони повільно, недбало обводили очима кімнату, немов готові зупинити погляд на будь-якому предметі, що приверне їхню увагу.
І, звичайно, за збігом обставин блукання їхніх очей зупинялось на одному й тому ж місці. Через якийсь час усі погляди в кімнаті були спрямовані туди, як шпильки, увіткнуті в неймовірну подушечку. Чулося тільки, як хтось обсмоктував кукурудзяний качан. А ще діти метушилися на дощатому ґанку. Іноді жіночий голос наказував їм:
— Діти, ану біжіть звідсіля! Киш! — І босі ноги із дзвінким хихотінням бігли лякати зелених жаб.
Чарлі, звісно, сидів попереду в кріслі-качалці, підклавши під кістляві крижі подушку, і повільно гойдався, купаючись у славі й повазі, що прийшли з банкою.
А Седі зазвичай сиділа позаду всіх, разом із рештою принишклого, покірного своїм чоловікам жіноцтва.
Здавалось, що вона от-от заголосить від заздрощів. Але з губ її не злітало ані слова, вона тільки холодно дивилася, як чоловіки гупали через її вітальню і сідали за півметра від Чарлі, глипаючи на той свій ґрааль. Її губи міцно стискались, і вона ні до кого не озивалась і словом.
Після належного мовчання хтось, наприклад, старий Медноу з Малого Русла, відкашлював глибинну мокроту, нахилявся вперед, іноді облизував губи, а його мозолисті пальці починали дивно тремтіти.
Це був знак усім приготуватися до початку розмови. Вуха нашорошувалися, люди вмощувалися, як свині у теплій грязюці після дощу.
Старий довго дивився, висовуючи язика, як ящірка, а тоді спирався на спинку стільця і говорив своїм високим, тонким старечим тенором:
— Хтів би я знати, що це? Хтів би знати, це він, чи вона, чи звичайне старе воно? Буває, ночами я прокидаюсь, кручуся в темряві на свому кукурудзяному матрасі та й думаю про цю-го штуку в банці. Думаю, що вона висить тут у рідині, така мирна, безбарвна — ну чисто тобі устриця. Іноді через мене прокидається моя Мо, і тоді ми обоє думаємо про це...
Поки старий говорив, його пальці щось показували. Усі дивилися, як товстий великий палець ходив туди-сюди, а решта рухалася хвилями.
— Ми обидва просто лежимо, думаємо. І трусимся. Навіть спекотної ночі, коли впрівають дерева, коли комарям надто жарко літати, ми трусимся і крутимся, пробуємо заснути...
Старий знову поринав у мовчання, ніби даючи знати, що цієї промови для нього досить, нехай тепер інші говорять про свою цікавість, захоплення чи здивування.
Тоді Джук Мармер із Вербної Ями обтирав спітнілі долоні об коліна і тихо говорив:
— Пам'ятаю, коли я ще був малим шмаркачем, у нас була кішка, що весь час приводила кошенят. Боже ж мій, та вона котилася у будь-яку пору, варто їй було лиш вискочити за паркан... — Джук розповідав із якоюсь ніби святою лагідністю, добротою в голосі. — Ну, ми тих кошенят роздавали, але коли з'явився цей самий приплід, в усій окрузі уже було по одному-два коти від нас.
Отож, Ма пішла поратись на заднє подвір'я і набрала повну десятилітрову бутлю води. Ма сказала: «Джук, давай топи тих кошенят!» Пам'таю, як стояв там; кошенята нявкали, вовтузились, малі, сліпі, беззахисні, кумедні — вони тільки почали відкривати очі. Я глянув на Ма і сказав: «Тільки не я, Ма! Краще ти!» Але Ма зблідла і сказала, що це все одно треба зробити і тільки я один досить для цього спритний. І вона пішла на кухню перемішувати підливу і готувати курчат. Я... взяв одне... кошеня. Я тримав його. Воно було тепле. Пробувало нявкати. Мені закортіло забігти кудись і ніколи не повертатися.
Тут Джук кивав головою, його очі горіли, молодшали, дивилися в минуле, бачили його заново, і воно злітало з його уст у вигляді слів.
— Я кинув кошеня у воду. Воно заплющило очі і відкрило рота, хотіло вдихнути. Я пам'ятаю, як побачив маленькі білі ікла, як виткнувся рожевий язичок, а з ним вилетіли бульбашки і ниткою злетіли на поверхню води!
— Я до цих пір згадую, як плавало те кошеня, коли все скінчилось: повільно, плавно, не сіпаючись. Воно дивилось на мене без осуду. Але й без приязні. Ееееехх...
Серця швидко билися. Очі перебігали від Джука до банки на полиці, знову вниз, знову вгору.
Пауза.
Джаду, темношкірий чолов'яга з Чаплистого Болота, трухнув головою, і його очі закрутились, немов кульки зі слонової кістки. Темні кісточки його пальців спліталися і згинались — викапана сарана.
— Знаєте, що це? Ви знаєте, знаєте? Я вам казатиму. Центр Життя, точно! Їй-бо, так і є!
Джаду розгойдувався, як дерево, від вітру з боліт, якого ніхто, крім нього, не відчував, не бачив і не чув. Очі його знову почали блукати, неначе він відпустив їх на волю. Його голос темною ниткою проходив через їхні вуха, зшиваючи їх в одне безшелесне полотно:
— Звідтіля, з болотиська Міддібамбу, виповзає усяке. Спочатку рука, тоді нога, тоді язик, роги. І воно росте! Мож', спочатку малеська амеба. Тоді жаба, що надимає горло так, що мало не лусне! Та! — Він хруснув пальцями. — Воно розтікаєця далі, розтягує відростки — і ось воно вже людина! Ото є верх творення! Ото є Мамця Міддібамбу, від якої ми всі пішли десять тисяч літ тому. Кажу вам!
— Десять тисяч років! — прошепотіла бабця Пелюстка.
— Воно старе! Гляньте! Воно не хвилюєця. Воно розумне. Плаває там, як шмат свинини в жирі. Воно має очі, але вони не блимають, не турбуюця, га? Ні, людоньки! Воно розумне. Воно зна, що ми од нього пішли, ми до нього і повернемся!
— Якого кольору його очі?
— Сірі.
— Не, зелені.
— А волосся яке? Каштанове?
— Чорне!
— Руде!
— Ні, сиве!
Тоді Чарлі, розтягуючи слова, теж ділився своєю думкою. Одного вечора здавалось, що він каже те саме, що і минулого разу, а наступного — наче й не те. Втім, ніхто не зважав. Навіть якщо повторювати кожен вечір одне і те ж, влітку це звучатиме по-різному — через цвіркунів, через жаб, через штуку в банці. Чарлі казав:
— Що, як якесь старе, чи, може, мале зайшло у болота і цілими роками блукало у тій сльоті, отими канавами і стежками? Шкіра виблідла, зморщилась від холоду, від того, що не бачить сонця. Воно заходило все далі — і в кінці втопилося в багнищі і залягло в тій твані, гейби комарина личинка. А чого ж, хіба ми знаємо, може, це навіть хтось, кого ми знали! Чи, може, здоровкались коли-не-коли. Хіба ми знаємо...
Жіноцтво зашикало у напівтемряві позаду. Одна жінка, місіс Тріден, стояла, її темні очі горіли, вона шукала слова. Врешті вона мовила: