У мозку ніби ртуть закипала. Ліве око заплющилося-згорнулося, ніби равлик, і сховалося поглибше. Він осліп на ліве око. Більше воно йому не належало. То була ворожа територія. Язик занімів, наче його відтяли. Затерпла і ліва щока. Перестало чути ліве вухо. Воно належало комусь іще. Оця річ, що зараз народжувалася, ось ця мінеральна істота, яка заміщала дерев'яну колоду, ось ця хвороба, що заміщала здорову тваринну клітину.
Хлопець спробував закричати і подужав подати голос, гучно, високо і різко в своїй кімнаті, поки тонув його мозок, поки він утрачав зв'язок із правим оком та правим вухом — він став сліпим та глухим, суцільний огонь, жах, паніка та смерть.
Він перестав кричати ще до того, як вбігла та стала біля ліжка його мама.
Ранок нагодився добрим та свіжим, на попутному вітрі стежкою через двір до будинку ввірвався лікар. У вікні горішнього поверху стояв повністю одягнений хлопець. Коли йому знизу помахав лікар та спитав: «Що це в нас таке? Вже став на ноги? Господи Боже!» — Чарлз не відповів.
Лікар піднявся нагору майже бігцем. У спальні він зупинився і спробував віддихатися.
— Ти чого зірвався з постелі? — різко спитав лікар. Постукав його запалі груди, зміряв пульс і температуру. — Просто дивовижно! Геть здоровий! Христом-Богом присягаюся, здоровий!
— Я більше ніколи в житті не хворітиму, — тихо заявив хлопець, і далі визираючи з вікна. — Ніколи.
— Сподіваюся, не хворітимеш. Слухай, у тебе ж абсолютно нормальний вигляд, Чарлзе!
— Лікарю?
— Так, Чарлзе?
— Можна я зараз піду до школи? — попросився він.
— Завтра — самий раз. Завзяття тобі не позичати.
— Так. Я полюбляю школу. І дітей. Я хочу з ними гратися і борюкатися, а ще плюватися, смикати дівчат за хвостики, тиснути руку вчителям, обмацати всі пальта в гардеробі, хочу вирости і подорожувати по всьому світу, одружитися, завести купу дітлахів, ходити до бібліотеки, брати книжки почитати і... я хочу робити геть усе, — проказав Чарлз, розглядаючи вересневий ранок. — Як там ви мене назвали?
— Що? — спантеличився лікар. — Я просто гукнув тебе на ім'я, Чарлзе.
— Мабуть, краще вже таке ім'я, ніж ніяке, — здвигнув плечима хлопець.
— Радий, що ти хочеш повернутися до школи.
— Я і справді дуже хочу, — всміхнувся хлопець. — Дякую за допомогу, лікарю. Потиснімо руки.
— Навзаєм.
Вони поважно потисли одне одному руки, і свіжий вітер залетів у відчинене вікно. Майже хвилину тривало рукостискання всміхненого хлопця та лікаря, котрому він намагався віддячити.
Зі сміхом він бігцем провів лікаря вниз по сходах та до машини. За ними попрощатися рушили щасливі батьки.
— Кров з молоком! — сказав їм лікар. — Неймовірно!
— І дужий, — промовив батько. — Вчора вночі самотужки вибрався з пасків. Правда ж, Чарлзе?
— Справді? — перепитав хлопчина.
— Правда! Але ж як?
— Ой, — відмахнувся він. — Тю, то було давно і неправда.
— То було давно і неправда!
Вони всі дружно посміялися, і поки вони реготіли, тихий хлопець став босою ногою на тротуар і просто торкнувся, провів нею по мурашках, які метушилися на доріжці. Поки батьки теревенили з лікарем, він потайки, із осяяним поглядом, стежив, як завмерли та попадали на цементі комашини. Він відчув, як вони похололи.
— Прощавайте!
Махаючи їм рукою, лікар поїхав собі геть. Хлопець рушив першим. Ідучи, — він вглядався в ту сторону, де виднілося місто, і став мугикати собі під носа стареньку пісеньку «Шкільні дні»[17].
— Добре, що з ним знову все гаразд, — проказав батько.
— Тільки послухай, як він поривається в школу!
Хлопець тихо розвернувся і обійняв обох батьків зі страшенною силою. Кожного поцілував по кілька разів.
А потім, не промовивши жодного слова, поскакав до себе нагору.
У вітальні, перш ніж інші зайшли, він хутенько відчинив клітку з птахами, пропхнув руку всередину і один раз погладив канарку.
Потім замкнув дверцята, відійшов і зачекав.
Так померла Рябушинська[18]
Переклав Богдан Стасюк
Холодний, мов камінь, труп чоловіка лежав у льодяному цементному мішку сутеренів. Повітря бриніло невидимим дощем, і люди зібралися подивитись на небіжчика, геть ніби на якомусь порожньому пляжі, куди це тіло вранці вихлюпнули морські хвилі. Сила земного тяжіння наче вв'язувалася в цій єдиній підвальній кімнаті у якийсь фокус, до якого линули тепер всі погляди присутніх. Під її дією опускалися кутики вуст і випаровувалося життя із миршавих щік. Безвільно звисали руки, а ноги ледве пересувалися, немовбито рухались і справді під водою.
Загукав голос, але його ніхто не слухав.
Він загукав іще раз, і тільки через тривалий час люди озирнулися і глянули на певну мить у небо. Листопадове взмор'я, і це над ними в сірому досвітку квилить мартин. Сумно так квилить, ніби прямує у вирій, тікаючи від навали сталевої зими. То був голос океану з-над берегу, настільки далекий, що здавався не більш ніж шепотінням піску і відлунням вітру в мушлі.
Люди в підвалі перевели погляди на стіл і золоту, не більш як шістдесятисантиметрову коробку із написом «РЯБУШИНСЬКА», що лежала на ньому. Із-під віка цієї крихітної труни втретє і рішуче залунав голос, і на неї витріщилися всі люди, як не рахувати небіжчика, що й досі не зважав на тихий заклик.
— Випустіть мене, випустіть мене. Будь ласка, хто-небудь, випустіть же мене.
І нарешті містер Фабіан, черевомовець, нахилився над золотою коробкою і прошепотів до неї:
— Ні, Буші, це серйозна справа. Трохи пізніше. Будь ясочкою і поводься тихо. — Він заплющив очі і спробував хіхікнути.
Але голос із-під віка промовив:
— Прошу, не смійся. Після всього, що сталося, ти мав би подобрішати.
Слідчий лейтенант Крович торкнувся руки Фабіана.
— Якщо ви не заперечуєте, то вашу виставу ми переглянемо пізніше. Давайте спершу розберемося з ось цим. — Він зиркнув на жінку зі складаним стільцем: — Місис Фабіан, — а потім кивнув молодику поруч із нею: — Містере Даґлас, ви агент і антрепренер містера Фабіана?
Хлопець ствердно відповів. Крович перевів погляд на обличчя чоловіка, що лежав долі.
— Фабіане, місис Фабіан, містере Даґлас, ви всі стверджуєте, що не знаєте чоловіка, якого тут убили минулого вечора, і ніколи раніше не чули імені Окгем. Але ж раніше Окгем заявив помічнику режисера, що знайомий із Фабіаном і мусив з ним зустрітися, аби розповісти щось життєво важливе.
Із коробки знову тихо залунав голос.
— Хай вам чорт, Фабіане!
Голос із-під віка розреготівся. Склалося враження, ніби десь удалині глухо бив набат.
— Не зважайте на неї, лейтенанте.
— На неї? Чи на вас, Фабіане?! Що це в біса таке? Покиньте це роздвоєння!
— Тепер, після сьогоднішньої ночі, — тихо мовив голос, — нам цього роздвоєння не минути.
— Дайте мені ключа, — простягнув руку Крович.
У тиші клацнув маленький замок, зарипіли мініатюрні завіси, і віко впало на стільницю.
— Дякую, — сказала Рябушинська.
Крович завмер над коробкою, розглядаючи Рябушинську в її труні і не вірячи власним очам.
Її обличчя було білим, вирізьбленим із мармуру або найбілішого дерева, яке йому будь-коли траплялося на віку. Його навіть могли вирізати зі снігу. Шия, на якій трималася голова, також біла, здавалася тендітною, немов порцелянова чашка, що крізь неї прозирає сонце. Руки її тонкі, ніби виготовлені зі слонової кістки, мали крихітні нігтики, а на подушечках пальців видніли дрібні лінії візерунків.
Вона вся здавалася білокам'яною, і світло сочилося крізь її каміння та з її темних очей, у глибині яких палав підсинюватий вогник кольору стиглої шовковиці. Кровичу на думку сплив образ склянки молока чи навіть кришталевого кухля з вершками. Чорні тонкі дуги брів і щоки з ямочками, на скронях проступали слабкі рожеві венки, а над переніссям можна було розгледіти тьмяну синю жилку між ясних очей.
17
«Шкільні дні (Як ми були двійко малих)»
18
Фантастичне оповідання «Так померла Рябушинська» («And So Died Riabouchinska»), також відоме в деяких публікаціях під заголовком «The Golden Box» [Золота коробка], за твердженням відомих бредберізнавців Джонатана Еллера та Вільяма Тупонса, належить до умовного підциклу оповідань про маріонеток та манекенів, що свого часу еволюціонували з маловідомої горор-історії «The Trunk Lady» [Дама з валізи] (1944). Уперше було замислене автором як сценарій для радіоп'єси в 40-х рр. XX ст., що дебютувала в програмі компанії Сі-бі-ес у листопаді 1947 р. У червні-липні 1953 р. оповідання, що було написане на основі сценарію, з'явилося на сторінках детективного журналу «Сейнт» (The Saint Detective Magazine), а також ввійшло до оригінальної збірки Рея Бредбері «The Machineries of Joy» [Машинерія радості] (1964) та пізнішого омнібуса «The Stories of Ray Bradbury» [Оповідання Рея Бредбері] (1980). Оповідання також було екранізовано для телепроектів «Альфред Гічкок представляє» (Alfred Hitchcock Presents, 1956) та «Кіно від Рея Бредбері» (The Ray Bradbury Theater, 1988).
Образ головної героїні, вірогідно, навіяний постаттю відомої в 30-40-х рр. балерини Тетяни Рябушинської (1917-2000), учениці Матільди Кшесінської, яка виступала в «Російському балеті Монте-Карло» (Франція), а у воєнні та повоєнні часи — в Нью-йоркському театрі балету, на різноманітних сценах Бродвею та інших театрів Європи та Америки.
Українською перекладено вперше.