Вуста були наполовину розтуленими і виглядали ледве зволоженими. Ніздрі могли похвалитися ідеальними вишинами, власне так само, як і вуха. Справжнє чорне волосся хтось розчесав на проділ і відкинув назад — можна було розгледіти кожне її пасмо. Чорна сукня, підібрана в тон волоссю, відкривала плечі, також різьблені з дерева і білі, немов камінь, що довго пролежав на сонці. Вона була прекрасна. Крович відкрив рота, але так нічого і не сказав.
Фабіан дістав Рябушинську з коробки.
— Моя прекрасна панна, — промовив він. — Її вирізьблено з найрідкісніших ґатунків заморської деревини. Вона являлася в Парижі, Римі та Стамбулі. Всі на світі люблять її та мають за справжню людину, якусь таку неймовірно витончену карлицю. Ніхто й думати ніколи не хотів, що вона колись могла рости собі серед лісів, віддалених від міст і телепнюватого населення.
Алісія, дружина Фабіана, спостерігала за чоловіком, прикипівши поглядом до його вуст. Вона геть не кліпала очима, поки той вів неквапливу мову про ляльку в своїх руках. Фабіан платив тим самим — приділяв увагу тільки іграшці; підвал із людьми поглинув усюдисущий туман.
Урешті-решт дрібна фігурка ворухнулася:
— Прошу, помовч! Ти ж знаєш, Алісії не до вподоби, коли ти говориш про мене.
— Алісія ніколи цього не любила.
— Ц-с-с! Помовч! — скрикнула Рябушинська. — Не тут і не зараз. — А потім, повернувшись до Кровича, спитала, розтуливши свої крихітні губки:
— Як це все сталося? Пане Окгем, чуєте мене? Я до вас звертаюся.
— Буші, тобі краще зараз поспати.
— Але я не хочу, — заперечила лялька. — У мене стільки ж прав почути про все і розповісти, бо я така ж частинка цього вбивства, як Алісія чи... чи навіть містер Даґлас!
— От тільки втягувати мене в свої справи не треба, ти... — Антрепренер виплюнув сигарету на підлогу і поглянув на Рябушинську так, як ніби вона раптом виросла під стелю і дихала на нього тепер звисока.
— Я просто хочу, щоб усі почули правду, — Рябушинська обвела поглядом присутніх у кімнаті. — Якщо я буду замкнена в своїй труні, то істини ніхто не дізнається, адже Джон — просто невиправний брехун, і за ним треба добре пильнувати, правда, Джоне?
— Так, — погодився він, заплющивши очі. — Мабуть, правда.
— Джон обожнює мене і любить сильніше за будь-яку іншу жінку на світі. А я віддячую йому тим самим і намагаюся збагнути криві стежинки плину його думок.
— Та хай же вам грець! — Крович грюкнув по стільниці кулаком. — Хай вам грець, Фабіане!
— Я нічого не можу вдіяти, — відказав він.
— Але ж вона...
— Знаю-знаю, що ви скажете, — тихо правив далі Фабіан, дивлячись на детектива. — Її голос — це я, правда ж? Ні і ще раз ні. Не я її голос. Це інше. Навіть не знаю, як вам пояснити. Може, він тут, — він торкнувся своїх грудей, а потім голови, — а може, і тут.
Вона швидко ховається. Інколи я нічого не можу вдіяти. Інколи вона — це тільки вона, і поготів. Інколи вона наказує мені, що робити, і я мушу коритися їй. Вона стоїть на варті, вона ганить мене, вона щира, коли я кривлю душею, добра, коли я грішний та лихіший від усіх на світі. Вона живе окремішнім життям. Вона звела цілий мур у мене в голові і тепер мешкає в його тіні, нехтуючи мною, коли я намагаюся видобути з неї негодящі слова, і співпрацюючи зі мною, коли я говорю все так, як треба, і представляю правильну пантоміму. — Фабіан зітхнув: — Тому, якщо ви маєте намір продовжувати, боюся, Буші повинна залишатися з нами. Якщо ми замкнемо її в коробці, нічого путнього із цього не вийде.
Цілу хвилину лейтенант Крович просидів мовчки і нарешті зважився:
— Гаразд. Нехай лишається. Але бачить Бог, до вечора я так натомлюся, що навіть не зможу допитувати ляльку черевомовця.
— Отже, небіжчика ми не знаємо. Так, пане Даґлас? — Крович розмотав нову сигару, прикурив її і пахкнув димом.
— Його обличчя здається заледве знайомим. Може, якийсь актор?
— Годі вже брехати, як гадаєте? — вилаявся Крович. — Подивіться на черевики Окгема, на його одяг. Хіба не очевидно, що він прийшов сюди жебрати, позичити грошей чи навіть їх украсти. Можна я вас щось запитаю, Даґласе? Ви кохаєте місис Фабіан?
— Агов, ану заждіть! — скрикнула Алісія Фабіан.
Крович махнув їй рукою, щоб жінка вгамувалася:
— Тихо там, сидіть собі удвох і не виступайте. Я ще не геть осліпнув. Коли антрепренер сидить на місці чоловіка і розраджує його дружину, то, я вам скажу... Саме те, як ви дивитеся на труну маріонетки, як ви затамовуєте подих, коли вона являється... Ви ж руки в кулаки стискаєте від усіх вимовлених нею слів! Чорт забирай, та вас можна читати як чистий аркуш паперу!
— Можна подумати, я ревную до якогось цурпалка!
— А хіба ні?
— Ні, звісно ж, ні!
— Алісіє, розповідати все не обов'язково, — ворухнувся Фабіан.
— Ні, нехай говорить!
Усі різко смикнулися і витріщилися на маленьку дерев'яну фігурку, чий рот іще не встиг закритися. Навіть сам Фабіан прикипів до ляльки поглядом, наче вона завдала йому підступного удару.
За якусь мить Алісія Фабіан заходилася розповідати.
— Сім років тому я вийшла заміж за Джона, бо він казав, що кохає мене, і тому що я також кохала. І його, і Рябушинську. Принаймні, спочатку. Проте згодом до мене дійшло, що все своє життя він присвячував тільки їй, натомість я була лише тінню, що кожного вечора чекала на нього у флігелі.
Щороку на її гардероб він витрачав по п'ятдесят тисяч доларів. Сотня тисяч пішла на її ляльковий будиночок, обставлений іграшковими меблями із золота, срібла та платини. Щовечора він вкладав її спати в атласному ліжку і розмовляв із нею. Спершу мені здавалося, то все насправді хитромудрий жарт, який мене неабияк тішив. Та коли моя роль звелася до послуг асистента у його власному шоу, мене почали ятрити непевні почуття ненависті і недовіри. Ні, вони стосувалися не маріонетки, бо хіба ж то насправді її провина? Я почала його потроху недолюблювати, а потім і взагалі ненавидіти по-справжньому. Адже це все його провина! Зрештою, він усім цим заправляв, а ця вся вигадливість і природний садизм корінилися в його стосунках із дерев'яною лялькою.
Ну, а коли я розревнувалася не на жарт, це вже стало здаватися непрохідною тупістю з мого боку! Хіба ж це не найкраща плата, яку він міг отримати, вдосконалюючи мистецтво черевомовлення? Я була справжнісінькою ідіоткою. Все здавалося таким дивним. Однак я не могла позбутися враження, що в Джона хтось вселився. Знаєте, це так як у питущих людях ніби живе якась ізголодніла тваринка, якій загрожує смерть.
Мене кидало від ненависті до жалю, від ревнощів до розуміння. Моя ненависть до нього могла зникати на тривалі періоди. До нього і до того, що в ньому жила Буші, адже вона була його кращою половиною, його доброю половиною, а ще чесною, милою. Вона була всім, чим він не дозволяв бути самому собі.
Алісія Фабіан затнулася, і весь підвал занурився в тишу.
— Розкажи про Даґласа, — прошепотів голос.
Пані Фабіан навіть не глянула на маріонетку. Пересиливши себе, вона, закінчила історію:
— Минали роки, тому, гадаю, цілком природно, що через нестачу любові та розуміння з боку Джона, я звернула свій погляд на... містера Даґласа.
— Тепер усе стає помалу на свої місця, — кивнув Крович. — Містер Окгем, справжній жебрак, у якого ніяк не закінчувалася чорна смуга в житті, приплентався сьогодні ввечері до театру, бо знав щось про вас та містера Даґласа. Ймовірно, він погрожував розповісти все містерові Фабіану, якби ви відмовилися йому заплатити. А отже, у вас був мотив позбутися його.
— Ваша версія ще дурніша за мою розповідь, — утомлено проказали пані Фабіан. — Я його не вбивала.
— Зате Даґлас міг. Потайки від вас.
— Навіщо вбивати людину? — здивувався щойно обвинувачений. — Джон усе знав про нас обох.