Лише Том стояв притихлий обіч цієї свистопляски. Він зиркнув на свою руку. Вона гарячково притиснула до грудей шматок полотна, ховаючи його.
— Гей, Томе, чого ж ти? — гукнув Ґріґсбі.
Не кажучи ні слова, схлипуючи, Том побіг геть. За місто, на поранену воронками дорогу, через поле, через мілку річечку він біг, не обертаючись, і стиснута в кулак рука була захована під куртку.
Вже коли заходило сонце, він дістався маленького сільця та пробіг крізь нього. О дев'ятій годині хлопець був біля розбитої ферми. За нею, у тому, що залишилося від силосної башти, під навісом, його зустріли звуки, які казали йому, що родина спить — спить мати, батько, брат. Тихесенько, мовчки, він ковзнув до вузьких дверей та ліг, часто дихаючи.
— Томе? — пролунав у темряві материн голос.
— Що?
— Де ти вештався? — гримнув батько. — Постривай-но, ось я тобі вранці всиплю...
Хтось штовхнув його ногою. Його рідний брат, якому довелося сьогодні самому поратися на їхньому городі.
— Лягай! — стиха шикнула йому мати.
Ще стусан.
Том дихав уже рівніше. Довкола панувала тиша. Рука його була щільно-щільно притиснута до грудей. Півгодини Лежав він так, заплющивши очі. Потім відчув щось: холодне біле світло. Високо в небі плив місяць, і маленький квадратик світла проповзав тілом Тома. Тільки тепер його рука послабила хватку. Тихо, обережно, прислухаючись до рухів сплячих, Том підняв її, він поквапився, глибоко-глибоко зітхнув, потім, весь охоплений чеканням, розтиснув пальці та розглядав клаптик зафарбованого полотна.
Світ спав, осяяний місяцем.
А на його долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї у білім світлі, яке падало з опівнічного неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: «Усмішка, чарівна усмішка...»
За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав та заховав. Він заплющив очі, і знову у темряві перед ним — Усмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холоднім небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.
Коса[1]
Переклала Марта Томахів
Несподівано путівець закінчився. Він збігав вздовж пагорба, як і подобає будь-якому путівцеві, звивався поміж схилами і пустищами, кам'яними брилами та вічнозеленими дубами, все далі і далі — повз широкий, просторий і щедротний пшеничний лан, що виглядав білою вороною посеред цієї пустелі. Путівець вигулькнув нізвідки поряд із маленькою й охайною білою хатиною, до якої належали пшеничні угіддя, і так само зненацька зник, розчинившись у пісках, немовби з нього надалі не було жодної користі.
Зрештою, це вже було неважливо, оскільки бензин у машині все одно закінчився. Дрю Еріксон зупинив свою стару, як світ, автівку, і німо застиг, втупившись у свої важкі, великі і зашкарублі руки фермера.
Мовчання порушила Моллі, безживно спираючись на сидіння обіч Дрю:
— Певно, не туди звернули на роздоріжжі...
Чоловік кивнув.
Губи Моллі були майже такими самими блідими, як і її обличчя. Лише на відміну від обличчя, вони геть пересохли і видавалися крихітним острівцем посеред рясно вкритого потом обличчя. Голос звучав тихо і рівно, без жодних емоцій.
— Дрю, — сказала вона, — Дрю, а що ми тепер будемо робити?
Дрю продовжував дивитися на свої руки. Руки фермера, які вже більше не мали ферми, з-під яких голодний вітер видув останні його статки — безплідну і суху землю.
Діти, котрі спали на задньому сидінні поміж запилених перин, подушок та іншого мотлоху, саме прокинулися, повисовували голови і навперебій залементували:
— Тату, а чому ми зупинилися? Ми щось будемо їсти, тату? Га, тату? Тату, ми страшенно голодні! Чи є щось їсти?
Дрю заплющив очі. Його дратував сам вигляд його рук.
Моллі ледь торкнулася його зап'ясть, легко і ніжно.
— Дрю, може, у цьому будинку знайдеться хоч якийсь зайвий окраєць хліба для нас?
Виразна біла лінія проступила довкола його рота.
— Жебрати? — озвався він грубо. — Ніхто із нас ще ніколи не жебрав, ніхто з нас і не буде цього робити.
Пальці Моллі міцніше стиснули його зап'ястя. Він повернувся і поглянув їй в очі. Він бачив цей погляд, бачив очі Сьюзі і маленького Дрю. Вся його непохитність і твердість кудись поступово зникали, покидаючи шию і спину. Обличчя зробилося збентеженим, чи радше взагалі ніяким, безформним, ніби хтось гамселив по ньому занадто довго і занадто сильно. Він вийшов із машини і ступив на стежку, що вела до будинку. Крокував непевно і невпевнено, як тяжкохворий чи майже сліпий.
Двері до будинку були відчинені. Дрю постукав тричі. Усередині панувала пустка. Там не було нічого, окрім тиші та віконної фіранки, що плавно погойдувалася у душному і застояному повітрі.
Він знав цю тишу. Він знав, що у будинку витає смерть. Це була смертна тиша.
Зайшовши у хату, проминув маленьку й охайну вітальню, вузький коридор. Він ні про що не думав. Як тварина, що дослухається лише до власного інстинкту, він шукав лише кухню.
Мимохідь Дрю зазирнув у якусь кімнату і крізь прочинені двері раптом побачив там мертвого чоловіка.
Покійник був доволі похилого віку, і лежав на вбраному у чисті і білі простирадла ліжку. Видно було, що помер нещодавно. Його обличчя ще не встигло втратити своєї умиротвореності. Мабуть, він знав напевне, що надійшла його смертна година, адже був зодягнений відповідно — старий чорний костюм, вичищений і випрасуваний, чиста біта сорочка та чорна краватка.
Біля ліжка, зіперта на стіну, стояла коса. У руках покійник міцно тримав ще досі свіже стебло пшениці. Видавалося, мовби стиглий колосок важко налитий золотом.
Дрю нечутно зайшов у спальню. Його пройняв холод. Він зняв свій поношений і запилюжений капелюх і зупинився біля ліжка, дивлячись на старого.
В узголів'ї покійника, на подушці, покоївся розкритий аркуш паперу. Вочевидь, для того, щоби його прочитали. Можливо, це було прохання поховати чи викликати родичів. Силячись прочитати написане і ворушачи при цьому своїми блідими пересохлими губами, Дрю насупився.
Тому, хто стоїть біля мого смертного одра!
Будучи при здоровому і світлому глузді, але не маючи нікого на цілому білому світі, я, Джон Бур, передаю і заповідаю цю ферму, і все, що належить до неї, тому, хто прийде сюди, незалежно від його імені і походження. Від цього дня йому належить ферма і пшениця; а також коса, і всі обов'язки, що передбачені для її власника. Хай бере він це все вільно і без жодних запитань, і хай пам'ятає, що я, Джон Бур, лише віддаю, але не прирікаю. Під цим підписуюся і ставлю печатку 3 квітня 1938 року.
[Підписано] Джон Бур. Kyrie eleison[2]!
Дрю повернувся назад через увесь будинок і відчинив двері.
— Моллі, — гукнув він, — йди-но сюди! А ви, діти, залишайтеся в машині.
Моллі ввійшла. Він завів її у спальню. Жінка поглянула на заповіт, на косу, на пшеничне поле за вікном, що похитувалося під спекотним вітром. Її обличчя посуворішало, вона прикусила губу і притулилася до чоловіка.
— Все це занадто добре, щоби бути правдою. Щось тут не те.
— Удача на нашому боці, от і все, — сказав Дрю. — Буде робота, буде їжа, буде дах над головою — прихисток від негоди.
Він взяв у руки косу. Вона зблиснула, наче місяць-молодик. На лезі були викарбувані слова: «Хто володіє мною, той володіє світом». Тоді ці слова були для нього лише словами.
— Дрю, чому, — запитала Моллі, пильно вглядаючись у стиснуті в кулак пальці старого, — чому він так міцно тримає це пшеничне стебло?
1
Містичне оповідання «Коса» («The Scythe») було опубліковане в липні 1943 р. у журналі «Вірд тейлс» (Weird Tales), з'являлося на сторінках збірок «Dark Carnival» [Темний карнавал] (1947), «The October Country» [Жовтнева країна] (1955), а також інших численних як авторських антологій, так і книг інших редакторів: Пітера Гейнінґа («Legends for the Dark» [Легенди для темної пори дня], 1968 і «Summoned from the Tomb» [Покликані з могили], 1973), Джона Фостера («Stories of Terror» [Оповідання жаху], 1982), Айзека Азімова («Tales of the Occult» [Потаємні оповіді], 1989) та Гелен Крессвелл («Mystery Stories» [Загадкові історії], 1998).
Українською перекладено вперше.
2
Kyrie eleison, Киріє елейсон (грец.