Вілліс відчинив дверцята, виліз із машини і прикипів поглядом до Фортнума, який зрозумів, що має щось сказати:
— І що ж тепер нам робити?
— Пильнувати, — повільно промовив Вілліс, поглянувши на сліпуче сонце. — Стежити буквально за всім кілька наступних днів.
— За всім?
— Господь щедро наділив нас чуттями, навіть половина з яких не використовується на повну силу. Хоч би десять відсотків нашого часу. Нам треба більше чути, більше відчувати, ловити запахи, смаки. Можливо, щось негаразд із тим, як вітер шелестить у бур'яні на пустирі. Можливо, сонце якось химерно відблискує на телефонних дротах чи цикади співають на бересті інакше. Якби ж просто зупинитися, придивитися, прислухатися, на пару днів, на пару ночей, і порівняти всі ці нотки. Просто скажи мені заткнути рота, і я помовчу.
— Домовилися, — відповів Фортнум із куди легковажнішим тоном, аніж він почувався насправді. — Я буду пильним. Але як мені впізнати те, що я маю шукати?
— Сам зрозумієш, — щиро пояснив Вілліс, вглядаючись у Фортнума. — Маєш зрозуміти. А то буде нам амба. Всім, — тихо закінчив він.
Фортнум зачинив двері за Віллісом і не знайшов, що відповісти. Йому було ніяково, і через це він починав шарітися. Вілліс усе зрозумів.
— Г'ю, ти ж не думаєш, нібито в мене... стріха посунулася?
— Ні, ти що! — поспіхом заперечив Фортнум. — Просто нервуєшся, от і все. Може, візьмеш тижневий відгул?
Вілліс кивнув.
— То що, до вечора понеділка?
— Чого ж? Забігай, коли схочеш.
— Сподіваюсь, якось і справді навідаюся до тебе в гості, Г'ю. Принаймні, хочеться в це вірити.
Провівши Роджера поглядом, Фортнуму раптом схотілося завмерти. Несподівано для себе він усвідомив, що дихає дуже глибоко, зважуючи тишу навколо. Він облизав губи і відчув на них сіль. Подивився на руку, що лежала на вікні, і на гру сонячних зайчиків по золотистих волосинках. На пустирі тільки вітер шелестів. Фортнум вихилився подалі назовні, щоб поглянути на сонце, та воно так люто обпекло його обличчя, що довелося знову ховатися в затінку салону. Чоловік видихнув, а потім розсміявся і рушив зі стоянки.
Від склянки з лимонадом ширилася прохолода, яка відгонила присмаком поту. В ній мелодійно дзеленькали кубики льоду, а сам напій рівною мірою будив кислі і солодкі рецептори на язику. Фортнум відсьорбнув, посмакував і, заплющивши очі, відкинувся назад у плетеному кріслі-гойдалці на ґанку, який тонув у надвечірньому присмерку. Десь у моріжку газону стрекотіли цвіркуни. Навпроти нього клацала спицями Сінтія і з цікавістю вивчала чоловіка, і він не міг не помітити її уваги до нього.
— Що ти надумав? — нарешті спитала вона.
— Слухай, Сінтіє, — відповів Фортнум, — у тебе все гаразд із інтуїцією? Ця погода віщує нам землетруси? Ми провалимося під землю? Чи хтось оголосить Америці війну? Чи, може, просто наш дельфіній[22]усохне від якоїсь тлі?
— Зараз, зажди, тільки налаштую п'яту точку.
Г'ю розплющив очі і поглянув на Сінтію, котра в свою чергу примружилася і завмерла наче вкопана, склавши руки на колінах. Зрештою вона похитала головою і всміхнулася:
— Ні, війни нам ніхто не оголошував. Під землю ніхто не провалюється, і в нашому саду навіть немає тлі. А що?..
— Та нічого. Просто в мене було забагато апокаліптичних розмов сьогодні. Щонайменше, дві, і...
Аж раптом настіж розчахнулися двері-сітка, і Фортнум аж підскочив, ніби його хтось ужалив.
— Що за?!.
На терасу вийшов Том із дерев'яним піддоном садівника в руках.
— Пробач, — перепросив він. — Що сталося, тату?
— Нічого, — Фортнум підвівся з радістю, що має нагоду розворушити кінцівки. — Це твій врожай?
— Його частина, — Том охоче підійшов із піддоном ближче. — Господи, але ж як швидко вони ростуть! Щедрий полив, і тільки подивися, як вони вимахали всього за сім годин! — Хлопець примостив піддон на столику між батьками.
Гриби і справді неабияк вродили. Сотні дрібних сірувато-коричневих шапок повитикалися з вологого субстрату.
— Хай мені грець, — вражено проказав Фортнум.
Сінтія була простягла руку, щоб торкнутися піддону, але все-таки збентежено її відсмикнула.
— Терпіти не можу всяких скигліїв, але ж... це справді звичайні їстівні гриби?
— А ти думала, чим я тебе годуватиму? — ображено відказав Том. — Отруйними?
— Ну, знаєш... — хутко відповіла Сінтія. — А як ти їх відрізняєш?
— Їм, — відповів Том. — Якщо після цього лишаєшся живий, то це їстівний гриб. Якщо ж падаєш замертво долі, то...
Том загоготів на всі груди, чим повеселив батька, але змусив матір скривитися. Вона сіла назад у своє крісло.
— Вони... вони мені не подобаються, — резюмувала вона.
— Горе та й годі, — сердито схопив свій піддон Том. — У цьому домі управляють самі зануди. — І похмуро почовгав геть.
— Томе... — був гукнув його Фортнум.
— Забудь, — перебив його Том. — Усі чогось напоумилися, що їх розорить один підприємливий хлопець. Ну, то й до біса!
Фортнум повернувся у будинок, Том саме спускав піддон із грибами в підвал, після чого грюкнув дверима і вибіг надвір через чорний хід.
Г'ю повернувся до дружини, яка, приголомшена, відвернулася вбік.
— Пробач, — сказала вона. — Не знаю чого, але я просто мусила це сказати Томові. Я...
Задзвенів телефон. Фортнум протягнув дріт на ґанок і аж потім підняв слухавку.
— Г'ю? — Це була Дороті Вілліс. Її голос несподівано здався дуже старим і переляканим. — Г'ю, а мій Роджер не в тебе ж, правда?
— Дороті? Ні, не в мене.
— Він зник! — пролунав голос у слухавці. — У шафі немає всіх його речей! — Вона почала ридати.
— Дороті, тримайся; За хвилину я буду в тебе.
— Поможи! Ти повинен помогти. З ним щось сталося. Я впевнена, — голосила вона в слухавці. — Якщо ти нічого не зробиш, ми його більше ніколи не побачимо.
Дуже повільно Г'ю поклав слухавку, в якій і надалі чувся плач Дороті. Нічні цвіркуни раптом аж наддали в гучності. Фортнум відчув, як одна за одною волосинки на його карку ставали дибки.
Звідки ж волоссю знати, думав він. Дурниці! Дурниці! Звідки? Тільки не в реальному житті!
Але волосся на шиї мало-помалу нашорошувалося і далі.
На дротяних плечиках у шафі і справді не лишилося жодного одягу. Торохтячи ними, Фортнум пересовував їх туди-сюди по поперечці в гардеробі, а потім розвернувся і поглянув на Дороті і її сина Джо.
— Я просто проходив повз, — розповідав Джо, — і помітив, що шафа порожня, а татів одяг кудись подівся!
— Усе в нас було гаразд, — пояснювала Дороті. — Ми чудово ладнали. Я нічого не розумію, не розумію, і все! — Вона знову розридалася, затуливши обличчя руками.
Фортнум виліз із гардероба.
— Ви не чули, як він поїхав з дому?
— Ми кидали м'яча перед будинком, потім тато сказав, що має зайти на хвилинку, я пішов на задній двір. А потім він зник!
— Він мусив спакуватися дуже швидко і піти геть від нас пішки, бо в іншому разі ми могли почути, як до нашого будинку під'їжджає таксі.
Вони всі йшли тепер по залу.
— Я перевірю на залізничному вокзалі і в аеропорту, — вагався Фортнум. — Слухай, Дороті, а в Роджерової рідні нічого такого...
— Він не збожеволів. — В її голосі прозвучала непевність: — У мене таке враження, нібито його викрали.
— Це безглуздо, — похитав головою Фортнум. — Хочеш сказати, він спакувався, вийшов із будинку і рушив на зустріч із викрадачами?
Дороті відчинила вхідні двері, так ніби збиралася впустити ніч або нічний вітер погуляти у вітальні, поки вона окинула прискіпливим оком кімнати і протяжно проказала:
— Ні. Це вони якимось чином потрапили всередину. Його вкрали у мене попід носом. — І згодом додала: — Сталася жахлива річ.
Фортнум вийшов надвір у ніч, сповнену стрекотіння цвіркунів та шелесту дерев. Апокаліпсис настигає апокаліптичних співрозмовників. Пані Ґудбоді, Роджер, тепер от Роджерова дружина. Сталося щось жахливе. Але ЩО, прости Господи? І як?
22
Дельфіній, інші назви: (зозулині) черевички, комарові носики, косарики, остріжки, (польові) сокирки, цар-зілля (