Із підвалу долинуло ледве чутне шепотіння, шурхіт, якесь шелестіння. Відірвавши очі від блюдечка, Фортнум підійшов до дверей униз і приклав до них вухо.
— Томе?
Ніхто не відповів.
— Томе, де ти там?
Жодної відповіді.
Через певний час голос Тома долинув знизу:
— Що, тату?
— Уже далеко за північ, — проказав Фортнум, намагаючись не переходити на високі тони. — Що ти там робиш?
Жодної відповіді.
— Я кажу...
— Пораюся із врожаєм, — холодним і слабким голосом нарешті відповів хлопець.
— Чорти б тебе забрали, піднімайся давай! Чуєш?
Тиша.
— Томе, послухай! Це ти сьогодні поклав трохи грибів у холодильник? Якщо ти, то навіщо?
Мабуть, спливло секунд десять, поки знизу відповіли:
— Звісно, щоби почастувати тебе і маму.
Фортнум відчув, як прискорюється його пульс, і мусив тричі глибоко вдихнути, перш ніж зміг продовжувати.
— Томе, ти ж не?.. Тобто я хотів спитати, ти часом не скуштував уже їх сам, правда ж?
— Дивно, що ти запитав, — відказав Том. — Спробував. Сьогодні ввечері. Зробив собі бутерброд після вечері. А що?
Фортнум схопився за дверну ручку. Тепер настала його черга відповідати. У нього підломлювалися ноги, і він намагався боротися з усім цим дурним безглуздям. Для цього немає жодних причин, намагався пояснити самому собі, але вуста не ворушилися.
— Батьку? — неголосно гукнув його Том із підвалу. — Спускайся вниз. — І після паузи додав: — Я хочу, щоб ти поглянув на цей врожай.
Ручка вислизала зі спітнілої долоні Фортнума. Вона затремтіла. Г'ю глибоко зітхнув.
— Батьку? — тихо повторив Том.
Фортнум відчинив двері.
У підвалі стояла цілковита темрява.
Він простягнув руку до вимикача.
Нібито відчувши цей порух, Том попросив:
— Не треба. Світло шкодить грибам.
Г'ю забрав із рубильника руку.
Чоловік важко ковтнув. Озирнувся на сходи, що вели вгору до дружини. Гадаю, подумав він, варто сходити попрощатися із Сінтією. Але чому я маю думати про це?! Господи Всемогутній, чого я взагалі маю про це думати? Жодних причин, чи все-таки є?
Жоднісіньких.
— Томе? — безтурботно гукнув він. — Готовий ти чи ні, але ось я вже йду!
І ступивши вниз у темряву, він зачинив за собою двері.
Нав'язливий привид новизни[23]
Переклала Ірина Бондаренко
Я не був у Дубліні купу літ. Я мандрував світами і побував усюди, крім Ірландії, і не встиг пробути у «Роял Гайберніан»[24] навіть години, як задеренчав телефон, а зі слухавки долинув голос не будь-кого, а самої Нори. Боже ж мій!
— Чарлзе? Чарлі? Дитинко! Чи ти вже нарешті розбагатів? А чи заможні письменники не бажають прикупити казковий маєток?
— Норо! — засміявся я. — Невже ти так ніколи і не навчишся вітатися?
— Життя надто коротке для вітань, а нині ще й бракує часу для пристойних прощань. Чи зміг би ти купити Ґрінвуд?
— Норо, Норо! Отой твій родинний палац, за яким криються двісті років багатства? Що ж тоді станеться із бурхливим ірландським світським життям, з усіма його вечірками, пиятиками та плітками? Усе це не можна взяти і просто викинути геть!
— Ще й як можна! В мене тут зараз мокнуть під дощем валізи, вщент набиті грошима. Але Чарлі, Чарлзе: я сама-самісінька в цьому палаці. Всі слуги звіялися допомагати Азі. І от тепер у цю Останню ніч мені конче потрібний приятель-письменник, аби зустрітися з Привидом. Чи в тебе вже йдуть мурашки по шкірі? Я поділюся з тобою будинком і таємницями. Чарлі, дитинко, о Чарлзе!
Відбій. Тиша.
Через десять хвилин я вже мчав дорожнім серпантином повз зелені пагорби назустріч блакитному озеру та порослим буйною зеленню долинам — туди, де затаївся приголомшливий палац під назвою Ґрінвуд.
І знову я розсміявся. Люба Нора! Попри все її хвалькувате базікання, вечірка, певно, вже набирала обертів, загрожуючи перетворитися у маленький катаклізм. Берті, либонь, прилетів із Лондона, Нік — із Парижа, Алісія, напевно, примчала на автівці з Ґолуея. А якийсь кінорежисер, котрого висмикнули телеграмою за годину до вечірки і який у темних протисонячних окулярах вже спустився з небес на парашуті чи гелікоптері, міг би видатися такою собі манною небесною, проте сумнівного ґатунку. Маріон обов'язково з'явиться разом із усіма своїми песиками-пекінесиками, які п'ють стільки, що куди там їхній хазяйці. Я додав газу — і двигуну, і веселощам.
До восьмої години, розмірковував я, ти будеш уже добряче захмелений, під опівніч геть отупієш від загального гармидеру надовкіл, і впадеш трупом, і проспиш до полудня, а відтак у неділю, під час ситного обіду, наберешся вже по саму зав'язку. І десь поміж усім цим забавлятимешся під приємну музику ліжок і в компанії простих мистецтвознавців — вусатих і не дуже — зазвичай затиснутих у тісні стіни Сорбонни[25]і лише щойно випущених на пленер[26], з ірландськими і французькими графинями та іншими леді, а до понеділка — мільйони років. У вівторок ти обережно — о Господи, ще обережніше! — вестимеш машину до Дубліна, водночас няньчачись із власним тілом, наче із хворим зубом мудрості, що набрався від жінок забагато мудрості і тепер нестерпно гостро ниє від найменшого спогаду.
Я з трепетом пригадав свої перші гостини у Нори, мені тоді заледве виповнилося двадцять.
Це трапилося п'ятнадцять років тому, коли одна стара і з незапам'ятного часу причинна герцогиня, з густо припудреними чи то борошном, чи то тальком щоками та зубами баракуди змусила мене гнати мою спортивну автівку тією самою дорогою, що вела у Ґрінвуд, і при цьому репетувала мені у саме вухо, щоби перекричати негоду:
— Тобі сподобаються Норин мандрівний звіринець посеред саду! Її друзі — це звірі і єгері, тигри і кішечки, рододендрони і мухоловки. У її струмках водяться й анемічна риба, і шпарка форель. Її маєток — наче велетенський розплідник, де тварин у штучних умовах силоміць відгодовують до неймовірних розмірів: потрапиш до Нори у п'ятницю ввечері з чистою білизною, а виберешся лише в понеділок із пожмаканими і поплямленими простирадлами, і з таким відчуттям, наче ти надихнув, намалював і пережив усі Спокуси Босха, побувавши у його Чистилищі, Пеклі та на Страшному суді[27]! Поживеш у Ґрінвуді, у Нориному маєтку, — і ти почуватимешся наче за теплою щокою велетня, де тебе щогодини смоктатимуть і жуватимуть, і солодким буде цей обман. Ти пройдеш крізь цей палац, наче провіант. І коли він із тебе витисне останні соки і висмокче мозок із твоїх юних солодких костомашок, то викине наче непотріб, і нараз ти опинишся під холодним дощем, на безлюдному полустанку.
— Невже я вкритий шаром ферментів? — перекрикував я гуркіт двигуна. — Жоден будинок не в силі мене перетравити і не в змозі пересититися моїм Первородним Гріхом.
— Дурнику! — сміялася герцогиня. — Вже у неділю, щойно сонце зійде, ми зможемо помилуватися твоїм обгризеним скелетом!
На виїзді з лісу я виринув із глибин своїх спогадів і зменшив швидкість, а відтак і взагалі забрав ногу з педалі газу, тому що від довколишньої краси завмирало серце, паморочилось у голові, уповільнювався плин крові.
Там, під небом озерної блакиті, біля озера небесної синяви, пишався Норин коштовний маєток, величний палац на ймення Ґрінвуд. Він розташувався поміж найокругліших в Ірландії пагорбів, оточивши себе наймогутнішими деревами у найдрімучішому лісі Ірландії. Його вежі бозна з якою метою звели тьму років тому незнані каменярі і невідомі зодчі. Його сади вперше зацвіли п'ять століть тому, а десь так через двісті літ поміж забутих крипт і могил в результаті якогось творчого катаклізму постали нові прибудови.
Он там колишня монастирська зала, згодом перероблена у конюшню, а осьдечки — майже столітньої давності флігелі. Біля озера крізь зарості м'яти проглядаються руїни мисливського будиночка, де здичавілі коні мчали стрімголов до зеленого моря трави, де біля холодних озерець самотіють могили дівоньок, гріхи котрих були настільки переконливими, що порятунку їм доводилось шукати в смерті, у мороці забуття.
23
Містичне оповідання «Нав'язливий привид новизни» («The Haunting of the New») було написане у 1963 р. і належить до т. зв. «Ірландського циклу» історій. Перша публікація під заголовком «Hauntings» [Одержимість] відбулася на сторінках британської редакції глянцевого часопису «Воґ» (Vogue) у жовтні 1969 р. Ввійшло до оригінальної збірки «І Sing the Body Electric!» [Я співаю про тіло електричне!] (1969) та омнібуса «The Stories of Ray Bradbury» [Оповідання Рея Бредбері] (1980), а також антології «The Nightmare Reader» [Кошмарна читанка] (1973, редактор — Пітер Гейнінґ).
У дещо відредагованому варіанті оповідання ввійшло до роману Рея Бредбері «Green Shadows, White Whale» [Зелені тіні, білий кит] (1992), навіяного подорожжю автора до Ірландії в 1953-1954 рр. Твір було адаптовано для телеекрана («Кіно від Рея Бредбері» / The Ray Bradbury Theater, 1989).
Українською перекладено вперше.
24
Мається на увазі
25
Сорбонна
26
Пленер (фр.
27
Йдеться про творчість нідерландського живописця, одного із найвідоміших майстрів Північного Відродження Ієронімуса Босха (нід.