Ніби наперед вітаючи мене, сонце замерехтіло у десятках вікон. На мить засліплений, я різко загальмував, а тоді заплющив очі й облизав губи.
Я згадав свій перший візит у Ґрінвуд.
Двері відчинила сама Нора. Стоячи перед нами в чому мати народила, вона заявила:
— Ви запізнилися. Все вже закінчилося.
— Дурниці. Тримай, хлопче, це, і це також!
Стоячи просто на протязі у дверях, герцогиня трьома спритними рухами звільнилася від одягу, і тепер нагадувала бланшовану устрицю.
Я стояв приголомшений, затиснувши в руках її одяг.
— Ну ж бо, заходь, юначе, бо застудишся. — І оголена герцогиня спокійно пропливла повз вишукано вдягнутих гостей.
— Мене перемогли моєю ж зброєю! — вигукнула Нора. — І тепер, аби відігратися, я знову мушу натягти на себе одяг. А я так хотіла вас вразити!
— Не переймайтеся, — мовив я. — Бо вам це вдалося!
— Тоді пішли — допоможеш мені з одягом!
Опинившись у спальні, ми пройшли поміж її одягом, що був безладно порозкиданий по паркеті, нагадуючи озерцята запахущого мускусу.
— Потримай-но трусики, поки я в них залізу. Тебе звати Чарлз, чи не так?
— Радий знайомству... — почервонівши, почав було я, а через мить вибухнув нестримним сміхом.
— О, перепрошую! — врешті спромігся сказати я, застібаючи їй ліфчик. — Вечір лише почався, а я вже вас одягаю! Я...
Десь грюкнули двері. Я почав озиратися, шукаючи очима герцогиню.
— Зникла, — пробурмотів я, — дім уже її проковтнув.
І справді, я не бачив герцогиню аж до дощового ранку понеділка — зрештою, як вона і передбачала. На той час вона вже забула і моє ім'я, і моє обличчя, і мою Душу.
— О Боже, — сказав я. — А це що таке, що це таке???
Все ще допомагаючи Норі вдягнутися, ми підійшли до дверей бібліотеки. Всередині, як у дзеркальному лабіринті, блукали гості, котрі прибули на вікенд.
— Ось там, — махнула рукою Нора, — «Міський балет Мангеттена», що спускається на лід за допомогою потоку реактивного повітря. Зліва — «Танцівники Гамбурга», що висаджуються з іншого боку. Дивовижний підбір танцюристів. Будучи суперниками, вони проте через мовний бар'єр не можуть висловити одне одному свої презирство і зневагу, хіба що їм доведеться послуговуватися засобами пантоміми. Відійди-но вбік, Чарлі. Валькірії повинні перетворитися у дів Райну[28], а всі оті хлопці вже й і без того є райнськими дівами! Пильнуй фланг! Нора мала рацію.
Битва почалася.
Тигрові лілії налітали одна на одну, при цьому щось швидко лепечучи. Потім, розгнівані та розпашілі, відсахнулися одна від одної і, хряскаючи дверима, розбіглися по численних кімнатах. Жах став жахітною дружбою, а «дружба» через якийсь час — перегрітою парнею безсоромної і, дякувати Богові, прихованої хоті.
А далі зі стрімкого схилу суботи-неділі лавиною кришталевих підвісок посипались письменники, художники, хореографи і поети.
На якомусь етапі мене також підхопив і змів вал утрамбованих тіл, що невмолимо нісся назустріч зіткненню із жорстокою реальністю понеділка.
І ось тепер, коли за плечима безліч згаяних вечірок і не менше втрачених літ, я знову стою тут.
І переді мною той самий Ґрінвуд.
Проте без музики. Без машин.
Ну привіт, подумки привітався я. А он і нова статуя біля ставка. Привіт і їй. Та це ж не статуя...
Це була сама Нора — вона сиділа самотою, з підібганими під сукню ногами, з поблідлим обличчям, і заціпеніло вдивлялася у Ґрінвуд — наче я був порожнім місцем.
— Норо?
Вона продовжувала заціпеніло дивитися на будинок, на замшілий дах, на вікна, у яких відбивалося бездонне небо. Я повернув голову і теж утупився в маєток.
Щось було не так. Може, палац просів на два фути? Чи, може, це земля просіла надовкіл нього, а він зостався самотньо стояти на холодному вітрі?
Які землетруси покосили шиби у його вікнах, що тепер вони викривляються і сліплять зблисками кожного із гостей?
Парадні двері Ґрінвуду були розчиненими навстіж, і до мене донісся подих будинку.
Ледве вловимий. Так ніби ти прокинувся вночі, відчув поряд тепле, майже непомітне дихання дружини і раптом терпнеш від страху, бо це не той аромат, бо це аромат іншої жінки! Ти намагаєшся її розбудити, викрикуєш її ім'я. Хто вона, як, звідки? А серце твоє калатає, як шалене, і ти лежиш без сну у ліжку з невідомістю.
Я підійшов ближче. У тисячах шибок побачив своє відображення, а тоді побрів через галявину і схилився перед мовчазною Норою.
І так само тисяча моїх подоб тихенько присіли поруч.
Нора, подумав я. Боже ж мій, ми знову разом.
Як під час тих перших моїх гостин у Ґрінвуді...
Потім час від часу ми з нею зустрічалися — так стикаються одне з одним люди у натовпі, чи закохані у якомусь переході, чи випадкові попутники в поїзді; і ось уже поїзд висвистує близьку зупинку, і наші сплетені руки чи притиснуті одне до одного тіла роз'єднуються, коли натовп суне до розчинених дверей, а далі — ні доторку, ні слова — нічогісінько! — на тьму-тьмущу літ.
Або ж — наче в найспекотніший полудень найдовшого літнього дня кожного Божого року ми розбігалися кожен своєю дорогою, не замислюючись над тим, чи ще колись зустрінемося знову. Але якимось чином іще одне літо минало, і сонце заходило за обрій, і ось уже Нора волочить порожнє дитяче відерце, а ось і я — із побитими колінами, і безлюдний берег, і кінець ще одному дивному сезону, і залишилися тільки ми вдвох для вітань: «Привіт, Норо!», «Привіт, Чарлзе!», а вітер міцніє, а море темніє, немовби навала восьминогів зачорнила його.
Я часто замислювався, чи ж настане такий день, коли ми довершимо наше мандрівне коло і зостанемося разом. Здається, років десь двадцять тому і випав такий момент, коли ми, наче пір'їна на кінчику мізинця, балансували на межі, і тільки тепло нашого подиху — уста навпроти уст — утримувало нашу любов у рівновазі.
Це трапилося тому, що я зустрів Нору у Венеції, де вона, відірвана від рідного краю, вдалині від Ґрінвуда, цілком могла належати комусь іншому, навіть мені.
Тоді наші вуста злилися настільки тісно, що годі було починати розмову про якісь серйозні речі. Наступного дня, розімкнувши розпухлі і покусані губи, ми навзаєм дорікали одне одному, але так і не знайшли в собі сил сказати: нехай так буде завжди, де завгодно — у квартирі чи будинку, але тільки не у Ґрінвуді, подалі від Ґрінвуда! — залишся! Можливо, це сліпуче полуденне сонце занадто висвітило темінь наших душ... Але, найвірогідніше, вередливим діткам знову все проїлося. Або ж їх налякала в'язниця на двох. Та як би там не було, але пір'їнка, яка врівноважувалася нашим диханням з ароматом шампанського, тепер злетіла, і лише Господь знав, хто із нас перший затамував подих. Нора вигадала байку про якусь термінову телеграму і помчала у Ґрінвуд.
Зв'язок між нами урвався. Вередливі дітки навіть не листувалися. Я так і не дізнався, які замки з піску вона розвалила. А вона не довідалася, скільки мадраських сорочок[29] полиняло від любовного поту. Я встиг одружитися. І розлучитися. І досить намандруватися.
І ось ми знову зійшлися цього дивного надвечір'я, біля знайомого озера, у беззвучному заклику, у незрушному поспіху — ніби й не було між нами стількох років.
— Норо, — я взяв її руку. Рука була холодною. — Що трапилося?
— Трапилося? — Вона розсміялася, потім замовкла і відвернулася. Тоді засміялася знову — тим силуваним сміхом, що легко може перейти у сльози.
— О любий Чарлі, думай що завгодно, навіть що ми тут збожеволіли. Що трапилося, Чарлі, що трапилося?!
Несподівано вона замовкла.
— Де ж усі слуги та гості?
— Вечірка закінчилася вчора, — сказала вона.
— Цього не може бути! Ти ніколи не обмежувалася лише п'ятничними гулянками! Тільки недільними ранками можна було побачити запаскуджену галявину, де на розкиданих абияк подушках відлежуються чортові соромітники, замотані у простирадла! Чому ж...?
28
У скандинавській міфології валькірії — нижчі жіночі божества діси, що слугують Одіну. Метою валькірій було вибрати найвидатніших героїв серед загиблих та перенести їх у Валгаллу. У німецькому фольклорі дівами Райну називають русалок, котрі намагаються заманити людей у воду. Валькірії та Діви Райну — дійові особи тетралогії німецького композитора Ріхарда Ваґнера «Перстень нібелунґа»
29
Яскраві картаті сорочки із бавовни чи льону, що своєю назвою завдячують індійському місту Мадрас (тепер Ченнаї), звідки вони походять.