— Чому я запросила тебе лише сьогодні? Ти це хочеш сказати, Чарлі? — Нора продовжувала незмигно дивитися на палац. — Щоби подарувати тобі Ґрінвуд. Якщо, звичайно, він дозволить тобі залишитись, якщо він тебе стерпить...
— Але він мені не потрібний! — вибухнув я.
— Ідеться не про те, чи хочеш його ти, а про те, чи захоче тебе він! Бо нас усіх, Чарлі, він витурив!
— Минулої ночі?
— Минулої ночі остання велика вечірка у Ґрінвуді з тріском провалилась. Меґ прилетіла з Парижа. Аґа прислав фантастичну дівчину з Ніцци. Роджер, Персі, Евелін, Вів'єн, Джон — усі були тут. Був також і той тореадор, котрий ледь не вбив сценариста через балерину. Був і ірландський драматург, котрий, напившись до чортиків, завжди падає зі сцени. Вчора, між п'ятою та шостою вечора, крізь ці двері пройшли дев'яносто сім гостей. Але до опівночі всі вони роз'їхались.
Я пройшовся по галявині.
Так, там ще виднілися свіжі відбитки трьох десятків протекторів.
— Він не дозволив нам веселитись, — кволо поскаржилась Нора.
Я різко обернувся.
— Хто він? Будинок?
— О, музика була чудовою, але звучала якось глухо. І сміх наш відлунював якось зловісно. Розмова не клеїлась. Бісквіти застрягали в горлі. Вино стікало по підборіддях. Ніхто не міг здрімнути навіть три хвилини. Гадаєш, я обманюю? Врешті всі отримали в нагороду безе і розбіглися, а я проспала всю ніч на галявині. А знаєш, чому? Йди-но сюди і поглянь, Чарлі.
Ми підійшли до відчинених дверей Ґрінвуда.
— То що я маю дивитися?
— Все. Всі кімнати. І сам замок. Шукай розгадку. Здогадайся сам. А поки ти тисячу разів гадатимеш, я скажу тобі, чому я не можу тут більше жити і мушу звідси виїхати, і чому Ґрінвуд буде твоїм, якщо захочеш. Отож, заходь, але сам.
І я зайшов у дім, завмираючи на кожному кроці.
Я обережно скрадався величезним холом по прекрасному, чимось схожому на левову шкуру дубовому паркету. Я задивлявся на чудові обюссонівські шпалери[30]. Я розглядав старовинні мармурові грецькі медальйони[31], виставлені на зеленому оксамиті у кришталевих вітринах.
— Нічого! — гукнув я Норі, котра стояла у прохолодному надвечір'ї.
— Ні-ні, роздивляйся всюди! — озвалася вона. — Продовжуй!
Бібліотека видалася глибоким, теплим, сповненим запаху шкіри морем, де п'ять тисяч книг виблискували вишневими, лимонними та бурштиновими палітурками. Полискувало золоте тиснення, яскраво мерехтіли заголовки. Над велетенським каміном, де змогли б уміститися не лише зо дві підставки для дров, а й з десяток самих гончаків[32], висіла вишукана картина Ґейнсборо «Дівчата і квіти»[33], котра зігрівала серця не одного покоління власників замку. Картина була наче відчиненим вікном у літній сад. Кожному, хто милувався нею, відразу ж хотілося визирнути туди, щоби надихатися ароматом цілого моря польових квіток, доторкнутися до дівчат зі шкірою кольору спілого персика, прислухатись до монотонного бриніння бджіл, що наче зшивають духмяне повітря невидимими стібками.
— Ну що там? — донісся подаленілий голос.
— Норо! — покликав я. — Йди-но сюди. Тут нічого боятися. Адже ще білий день.
— Ні, — відповів сумний голос. — Сонце вже сідає. Що ти там бачиш, Чарлі?
— Той самий хол. І ті самі гвинтові сходи. Маленьку вітальню. І жодної пилинки в повітрі. А тепер я відчиняю двері у підвал. Тут мільйони барелів вина і купа пляшок. А ось і кухня. Норо, це ж божевілля!
— Правда ж? — поскаржився далекий голос. — Повертайся до бібліотеки. Стань у центрі кімнати. Бачиш «Дівчат і квіти» Ґейнсборо, яких ти завжди любив?
— Так, вони тут.
— Але ж це не так. Бачиш срібну флорентійську коробку для сигар?
— Так.
— Ні, не бачиш! Бачиш величезне бордове шкіряне крісло, де ви з татом якось пили херес?
— Так.
— Ні, — зітхнув голос.
— Але чому ні? Може, вже досить, Норо?
— Так, з мене цього вже досить, Чарлі. Невже ти не здогадався? Невже ти не відчуваєш, що сталося з Ґрінвудом?
Я нетерпляче озирнувся. Втягнув носом трохи незвичне повітря.
— Чарлі, — сказала Нора ослаблим голосом, стоячи за відчиненими вхідними дверима.
— Чотири роки тому... — майже прошепотіла вона, — ...чотири роки тому Ґрінвуд вигорів дотла.
І тоді я побіг до виходу.
Зблідла Нора стояла біля дверей.
— Він — що? — крикнув я.
— Вигорів вщент, — повторила вона. — Ну геть чисто. Чотири роки тому.
Щоби опинитися надворі, мені знадобилося лише три кроки. Я поглянув на стіни та вікна.
— Але ж, Норо, він стоїть! Ось він — як на долоні!
— Ні, Чарлі! Це не Ґрінвуд!
Я помацав сіре каміння та червону цеглу стін, доторкнувся до зеленого плюща, що вився по них. Провів рукою по іспанській різьбі парадових дверей, а тоді з жахом видихнув:
— Цього не може бути!
— Але це справді так, — мовила Нора. — Тут усе нове. Все — від дахового перекриття до каменю у підвалі. Нове, Чарлзе. Нове!
— І ці двері?
— ...торік надіслані з Мадрида.
— А ця бруківка?
— Видобута в кар'єрі поблизу Дубліна два роки тому. І вікна доправлені з Вотерфорда[34] цієї весни.
Я знову зайшов усередину.
— А паркет?
— Виготовлений у Франції і привезений на кораблі минулої осені.
— Ну, а як щодо шпалер!
— Виткані під Парижем, повішані у квітні.
— Та ж усе це таке саме, Норо!
— Достеменно, чи не так? Я літала в Грецію, щоби замовити дублікати мармурових медальйонів. Кришталеву вітрину виготовили у Реймсі[35].
— А бібліотека?
— Кожна книга переплетена так само, з тим самим золотим тисненням, і поставлена на ті самі полиці. Лише бібліотека обійшлася мені у сто тисяч фунтів.
— Але ж воно усе таке саме, Норо, таке саме! — здивовано закричав я. — Боже ж мій — як дві краплі! Там, у бібліотеці, я помітив срібну флорентійську сигаретницю! Вона, напевно, таки вціліла у вогні?
— Ні, ні! Але я ж художниця, тому по пам'яті зробила ескіз і відвезла його у Флоренцію. В липні підробка була вже готова.
— Але ж «Дівчата і квіти» Ґейнсборо...
— Придивись пильніше! Це робота Фріці, цього жахливого мазія з Монмартру[36]. Ну того, котрий просто виливає фарбу на полотна і запускав їх у вигляді повітряних зміїв у паризьке небо, щоби вітер і дощ створили замість нього красу, а він вже потім продає це за шалені гроші! Ну й Фріці! Виявилось, що він — таємний прихильник Ґейнсборо! Він би мене вбив, якби дізнався, що я тобі про це розповіла. Він намалював «Дівчат і квіти» по пам'яті: хіба ж це не прекрасно!
— Прекрасно, справді прекрасно, але, заради Бога, Норо, ти мене не обманюєш?
— Я б усе віддала, аби це виявилося обманом. Чи, може, ти вважаєш, що я божевільна, Чарлзе? Звісно ж, ти маєш право так думати. У що ти віриш — у добро чи зло, Чарлі? Я не вірила ні в що. І ось тепер перед тобою лише викупана у дощі стара. Мені стукнуло сорок літ, і ця сороківка стукнула мене з усього маху, наче локомотив. І знаєш, яка моя думка? Цей будинок зруйнував себе сам!
— Він — що?
Вона зайшла у замок, пильно вдивляючись у кімнати, де тепер, у надвечір'ї, вже почали згущуватися тіні.
— Мені було вісімнадцять, коли на мене впало багатство. Коли мені казали: «Гріховодниця!», я відповідала: «Дурниці!». А заклики до совісті я сприймала лише як п'яну маячню. Але в ті роки бочка з дощівкою ще була порожньою. Відтоді чимало помиїв вилилося на мене, і якось я з подивом виявила, що по самі краї сповнена гріхами, і що гріх та совість таки існують.
30
Маються на увазі шпалери, виготовлені у французькому місті Обюссон, що у департаменті Крез.
31
Тут ідеться про медальйони як елемент прикраси — зображення (орнаментальна композиція, ліпний або різьблений рельєф, розпис, мозаїка, напис) в овальному або круглому обрамленні.
33
Томас Ґейнсборо
36
Монмартр