У цей час гнітюче мовчання порушила метушня дітей на ґанку. Моллі важко зітхнула.
Вони вирішили оселитися у домі. Поховали старого на пагорбі і сказали над ним кілька заупокійних слів, спустилися вниз, підмели у будинку, розвантажили машину, поїли, тому що на кухні був споживок, багато споживку. Перших три дні вони нічим не займалися, хіба що доводили до ладу будинок, оглядали поля і вилежувалися в незлецьких ліжках, а тоді з подивом витріщалися одне на одного, не в змозі повірити, що все це відбувається з ними. Вони були ситими, а Дрю ще й міг навіть потішити себе після вечері сигарою.
За будинком знаходилася стайня, а в стайні — бугай і три корови. Знайшлася на обійстю і комірчина-студениця під тінистими деревами. Всередині комірчини висіли великі півтуші — яловичина, свинина, баранина. М'яса було достатньо, аби сім'я, уп'ятеро більша за їхню, могла харчуватися ним рік чи два, а то й усі три. Були там і масничка, і рундук із сиром, і великі металеві бідони для молока.
На четвертий день Дрю Еріксон прокинувся і, лежачи в ліжку, глянув на косу. Він розумів, що пора братися до роботи, тому що на безкрайньому полі пшениця вже достигла. Він бачив це на власні очі, та й не хотів перетворитися у ледащо. Трьох днів байдикування було достатньо для чоловіка. Щойно війнуло першою світанковою прохолодою, Дрю взяв косу і, закинувши її на плече, пішов у поле. Вже у полі він міцно обхопив кісся, розмахнувся і...
Це було неосяжне пшеничне поле. Надто велике для того, щоб одна людина з ним упоралася, але ж до цього часу один чоловік якось давав йому раду.
По закінченні першого дня роботи він ішов із косою, що спокійно похитувалася в нього на плечі, проте його обличчя виглядало збентеженим. Такого пшеничного поля він ще не бачив ніколи. Воно достигало окремими пасмами, кожне саме по собі. Пшениця не повинна так рости. Він не розповів про це Моллі, як і не розповів про інші химери цього поля, наприклад, про те, що скошена пшениця відразу ж чорніла і зігнивала. Із пшеницею не повинно і такого робитися. Втім, його це не надто хвилювало. У будь-якому разі вони мали шматок хліба.
Наступного ранку зі скошених і зігнилих покосів, залишених ним напередодні на полі, проросли тендітні зелені паростки. Вп'явшись у землю крихітними корінчиками, пшениця народжувалася знову.
Дрю Еріксон пошкрябав підборіддя, роздумуючи над тим, чому, навіщо і яким побитом із цією пшеницею робляться такі чудасії і який він міг би мати зиск, якби ту пшеницю можна було продати. Кілька разів упродовж дня він підіймався на пагорб до могили старого — чи то щоби просто впевнитися, що він досі там, чи то сподіваючись, що саме там він розкриє таємницю пшеничного поля. Він дивився вниз і бачив, який безмір землі у його власності. Пшеничний лан простягався на три милі завздовжки — аж до гір і мав близько двох акрів завширшки. Одні ділянки щойно заврунилися, інші вже золотіли, ген ті ще зеленіли, а ось ті він щойно скосив. Той старий так і ні в чому не зізнався і тепер лежить під купою каміння і землі. А над ним лише сонце, вітер і тиша. Сповнений цікавості, Дрю Еріксон спустився вниз, щоби знову взятися за косу. Тепер він працював залюбки, тому що ця праця видавалася йому важливою. Він не знав, чому, але вона була дуже, дуже важливою.
Він не міг дозволити пшениці перестоювати. Щодня дозрівали нові ділянки, відтак він почав розмірковувати вголос: «Якщо я викошуватиму щойно дозрілу пшеницю наступних десять років, то швидше за все мені не доведеться двічі побувати на одному й тому самому місці. Таке велике поле, дідько би його побрав. — Він труснув головою. — Та й дозріває та пшениця якось химерно. Її завжди саме стільки, скільки я можу скосити за один день, оминаючи зелень. А наступного ранку, ладен побитися об заклад, вже готова нова ділянка».
Було безглуздо скошувати пшеницю, якщо вона зігнивала щойно упавши. Наприкінці тижня він вирішив дати їй декілька днів для росту.
Дрю полежав у ліжку довше ніж зазвичай, просто слухаючи тишу у домі, яка не була тишею смерті, а тишею помешкання, де всім живеться добре і щасливо.
Він встав, одягнувся і неспішно з'їв свій сніданок. Він не збирався виходити сьогодні у поле. Він вийшов з будинку, щоби подоїти корів. Скуривши на ґанку цигарку, потинявся якийсь час по дворі і повернувся назад у дім, щоби запитати Моллі, для чого він взагалі виходив.
— Щоби видоїти корів, — сказала вона.
— Ага, точно, — пригадав Дрю і вийшов знову.
Корови вже чекали на нього із повним вим'ям. Він їх видоїв, бідони сховав у комірчину-студеницю, але думав про інше. Про пшеницю. Про косу.
Цілий ранок Дрю просидів на задньому ґанку, крутячи цигарки. Для малюка він змайстрував іграшкового кораблика і ще одного для Сьюзі. Збив трохи масла у масничці і злив маслянку. Сонце припікало з високості, аж у голові паморочилось. Надходив обідній час, але він не був голодний. Він зачаровано дивився, як вітер нахиляє пшеницю, виколисує її і голубить. Руки Дрю мимоволі згинались, а пальці стискали уявне кісся і нили, коли він знову присів на ґанку, поклавши долоні на коліна. Він підвівся, а тоді знову присів, витерши руки до штанів. Спробував скрутити ще одну цигарку, але рознервувався і викинув усе до дідька, щось пробурмотівши собі під носа. Він почувався так, наче в нього відрізали третю руку чи він втратив дві свої справжні руки.
Він чув, як вітер шепочеться в полі.
До першої години він вештався то довкола будинку, то всередині нього. Заходив і виходив. Щось шукав то там, то сям. Навіть надумався було викопати канаву для води. Хоча насправді його голова була заклопотана лише пшеницею — яка вона стигла і як прагне бути зібраною.
— Нехай воно все западеться!
Він широким кроком зайшов у спальню, зняв косу зі стіни, де вона висіла на дерев'яних кілочках. Якусь мить непорушно постояв, стиснувши її у руках. Тепер він заспокоївся. Руки перестали свербіти. Голова перестала боліти. Третя рука повернулася. Він знову відчув себе господарем.
Це вже стало потребою. Такою ж непояснимою, як громовиця, що лише гуркотить, проте не завдає болю. Пшеницю потрібно скошувати щодня. Пшеницю потрібно скошувати. Чому? Просто її потрібно скошувати, та й по всьому. Він усміхнувся, тримаючи косу у своїх могутніх руках. Потім закинувши її на плечі і висвистуючи, пішов у поле, де достигла пшениця вже зачекалася на свого господаря. Дрю зробив те, що мусів зробити. Йому здалося, що він трохи звихнувся. Трясця його матері, це ж майже звичайне поле пшениці. Справді, хіба ні? Майже звичайне.
Дні бігли за днями, наче смиренні коні.
Тепер Дрю Еріксон ставився до своєї роботи як до затаєного болю, чи голоду, чи обов'язку. Про дещо він почав здогадуватися.
Котрогось полудня маленький Дрю і Сьюзі, поки тато обідав на кухні, добралися до коси і з хихотінням затіяли якусь гру. Почувши це, він вийшов і відібрав її. Він не сварив дітей. Він просто виглядав дуже стривожений і відтоді завжди замикав косу, якщо нею не користувався.
Він не пропустив жодного дня косьби.
Вгору, вниз, вгору, вниз і вбік. Знову — вгору, вниз і вбік. Зітнув. Вгору, вниз.
Вгору.
Думай про старого і пшеничний колосок у руках покійника.
Вниз.
Думай про цю мертву землю і безсмертну пшеницю на ній.
Вгору.
Думай про це божевілля золотих і зелених фарб, про те, як буяє пшениця!
Вниз.
Думай про...
Скошена пшениця золотою хвилею впала до його ніг. Небо потемніло. Дрю Еріксон випустив косу з рук і зігнувся, схопившись за живіт, темрява заслала очі. Світ закрутився.
— Я когось убив! — він важко дихав, хапаючи ротом повітря і схопившись за груди, а тоді впав на коліна біля леза коси. — Я убив тьму людей...
Небо крутилось і переверталось, наче карусель на канзаському ярмарку. Хіба що музики бракувало, лише дзвеніло у вухах.
Моллі сиділа за блакитним кухонним столом і чистила картоплю, коли увійшов він, спотикаючись і волочучи за собою косу.
— Моллі!
Моллі розпливалася у його засльозених очах.
Вона продовжувала сидіти, опустивши руки і покірно ждучи, коли він спроможеться сказати, що трапилося.