— Це не може бути правдою, — нарешті озвався я. — Звісно ж, ти можеш тут залишитися!
— Тоді переконайся особисто, щоби надалі зі мною не сперечався. Спробуймо переночувати у будинку.
— Спробуймо?
— Навряд чи ми протримаємося тут до світанку. Засмажимо яєчню, вип'ємо вина і рано вкладемося спати. Але не розстеляй ліжко і не роздягайся, тому що невдовзі, я впевнена, одяг тобі знадобиться.
Ми вечеряли майже мовчки. Пили вино. Слухали, як бронзовий годинник у новому домі б'є новий час.
О десятій Нора відіслала мене у відведену мені спальню.
— Не бійся! — гукнула вона зі сходів. — Будинок не зробить нам нічого поганого. Він просто боїться, що ми йому зашкодимо. Я почитаю в бібліотеці. Коли будеш готовий забиратися звідси — не має значення.
О котрій годині, — просто зайди за мною.
— Я спатиму як убитий, — відповів я.
— Та дай Бог! — зронила Нора.
Я пішов у спальню, влігся в нове ліжко і лежав у темряві та палив. Страху не було, але й сну не було. Я просто лежав і чекав, що ж тут може трапитися — якщо взагалі щось трапиться.
Опівночі я ще не спав.
Як не спав і о першій.
О третій я продовжував лежати із широко розплющеними очима.
Будинок німував — ні скрипу, ні подиху, ні шепоту. Він, як і я, вичікував, підлаштовуючи своє дихання під моє.
О пів на четверту ранку двері спальні повільно прочинилися. Так ніби пітьма ворухнулася у пітьмі. І тільки подих протягу на руках та обличчі.
Я повільно припіднявся у ліжку.
Минуло п'ять хвилин. Серце билося повільніше ніж зазвичай.
І тоді я почув, як десь унизу відчинилися парадні двері.
І знову ні скрипу, ні шереху. Лише клацання і сильніший протяг.
Я підвівся і вийшов на сходи. Звідти я побачив те, що й очікував: парадні двері справді були відчинені. І місячне світло заливало новий паркет і виблискувало на новому дідовому годиннику, що знай собі вицокував свіжо змазаним механізмом.
Я спустився вниз і вийшов надвір.
— А ось нарешті і ти, — сказала Нора, стоячи біля моєї автівки.
Я підійшов до неї.
— Ти нічого не чув, — мовила вона. — І водночас щось таки чув, чи не так?
— Так.
— Тепер ти готовий їхати, Чарлзе?
Я знову поглянув на будинок.
— Майже.
— Тепер ти знаєш, що всьому кінець, правда? І що вже близько світанок нового дня? Прислухайся, як моє серце заледве переганяє мою гнилу кров і наскільки замшіла моя темна душа; ти ж бо не раз чув биття мого серця під своїм тілом і знаєш, яка я вже стара. Як знаєш і те, скільки в моїй душі темниць і катівень, мертвих вечорів і блакитних французьких сутінків. Тому....
Нора поглянула на будинок.
— Вчора, о другій ночі, коли я вже лежала в ліжку, раптом почула, як повільно відчинилися вхідні двері. Здалося, наче замок всією масою наліг на двері, щоби засув піддався і двері плавно прочинилися. Я вийшла на сходи. Глянула вниз. Там, у холі, розлилося річкою місячне світло. Будинок наче говорив: «Забирайся звідси, ось тобі новий шлях, що світиться кремом і молоком, тож іди геть зі своєю темрявою. Ти вагітна. У твоєму лоні переношений затхлий привид. Він нізащо не народиться. Але оскільки ти від нього ніколи не вибавишся, одного дня він спричинить твою смерть. Тож на що ти чекаєш?»
Чарлзе, я боялася спуститися вниз і закрити двері. Я знала, що все це правда, як знала і те, що більше ніколи тут не засну. Отож, я вийшла з дому.
В мене є ще одне гріховодне кубельце в Женеві. Там я і житиму. Але ти молодший і чистіший, Чарлі. Я би хотіла, щоб цей маєток став твоїм.
— Не такий я вже й молодий.
— Молодший за мене.
— І не надто чистий. Та й мене, Норо, він також не хоче терпіти, бо он двері моєї кімнати щойно також розчинилися!
— О, Чарлі, — ледь чутно зітхнула Нора і торкнулася моєї щоки. — О Чарлі, який жаль!
— Не треба. Поїдемо разом!
Нора відчинила двері автівки.
— Дозволь мені кермувати. Я просто мушу гнати аж до самого Дубліна. Ти не проти?
— Ні. А як бути із твоїми речами?
— Все, що у будинку, нехай йому і залишиться. Куди ти?
Я зупинився:
— Хотів зачинити вхідні двері.
— Не треба, — промовила Нора. — Нехай залишаються відчиненими.
— Але... хтось може увійти!
Нора тихо розсміялася.
— Так. Але лише хороші люди. Отож, усе гаразд, чи не так?
Я трохи подумав і кивнув.
— Так!
Я повернувся до автівки, все ще зволікаючи з від'їздом. Захмарилося. Почало сніжити. Великі білі лагідні сніжинки падали із підсвіченого місяцем неба — такі ж легковагі і безневинні, як ангельське лепетання.
Ми сіли в автівку. Хряснули двері. Нора завела двигун.
— Готовий? — перепитала Нора.
— Готовий.
— Чарлі...? — сказала Нора. — Коли ми приїдемо в Дублін, ти зможеш поспати зі мною... декілька днів? Не в тому сенсі... Мені просто необхідно, щоби хтось був поряд. Добре?
— Добре.
— Як би я хотіла... — почала вона, і її очі при цьому наповнилися сльозами. — Боже ж мій, як би я хотіла згоріти, а тоді відродитися знову. Згоріти так, щоби знову стати рівнею цьому дому, а тоді поселитися в ньому і жити там довіку, наче звичайна, пропахла вершками і ягодами молочарка. Але який, до дідькової матері, сенс у таких розмовах?
— Їдьмо, Норо, — м'яко сказав я.
Автівка рушила. Ми промчали повз озеро, і тільки гравій похрускував під шинами. А відтак звернули у гори, проминули густий засніжений ліс, і на останньому підйомі Норині сльози висохли. Вона ні разу не озирнулася. Ми мчали зі швидкістю сімдесят миль крізь дедалі густішу пелену пітьми назустріч темному небокраю, назустріч холодному кам'яному місту, і всю дорогу, ні на мить не відпускаючи, я тримав її за руку.
Жінки[42]
Переклала Олена Венгер
Це виглядало так, ніби в зеленій кімнаті раптом хтось увімкнув світло.
Океан спалахнув. З-під води, мов туман, що ним дихає море осіннього ранку, на поверхню піднімалося біле сяйво. З горла якоїсь захованої на морському дні ущелини почали вириватися бульбашки повітря.
Це було щось живе, щось палахке, наче блискавка в зелених морських небесах, щось одвічне і прекрасне, і це щось неспішно піднімалося з морських глибин. Мушля, клапоть бозна-чого, бульбашка, водорость, проблиск, шепіт, плюскіт. Підвішані над безоднею, ледь колихались схожі на мозок і наче вкриті памороззю кущасті корали, жовті очка-намистини морської капусти та довжелезні пасма морської трави. Воно росло з кожним припливом і відпливом, росло впродовж віків, збираючи і накопичуючи геть усе, що траплялось — і найменшу піщинку, і чорнило восьминогів, і весь морський дріб'язок.
До сьогодні — це було щось свідоме самого себе.
Це була розумна зеленосяйна сутність посеред осіннього моря. Не маючи очей, вона бачила, не маючи вух, вона чула, не маючи тіла, вона відчувала. Вона постала із моря. І поставши з моря, вона могла бути тільки жінкою.
Зовні вона зовсім не була схожа на чоловіка чи жінку. Але вона була догідлива, підступна і таємнича, як і кожна жінка. Вона й рухалася плавно і граційно, як і кожна жінка. І в ній проглядалося все лукавство честолюбної жінки.
Крізь неї пропливали темні води і на своєму шляху до заток змішувалися з нетутешньою пам'яттю, що зринала у вигляді карнавальних ковпаків, дудок, серпантину, конфеті. Води проходили крізь той сяючий огром зеленого волосся, наче вітер крізь крону вікодавнього дерева. Тут були помаранчева шкірка, серветки, папірці, яєчна шкаралупа, недогоріле цурпалля з опівнічних пляжних багать — увесь непотріб тих довгоногих похмурих людей, котрі самотньо бредуть по пісках континентальних островів, людей із цегляних міст, людей зникомих, котрих з ревом понесуть по бетонних хайвеях металеві демони.
У мерехтінні та шумовинні сутність плавно випливла у ранкову прохолоду.
42
Містичне оповідання «Жінки» («The Women») вперше було опубліковане у жовтні 1948 р. в бульварному журналі «Феймос фантестік містеріз» (Famous Fantastic Mysteries). Ввійшло до оригінальної збірки «І Sing the Body Electric!» [Я співаю про тіло електричне!] (1969) та омнібуса «The Stories of Ray Bradbury» [Оповідання Рея Бредбері] (1980). З'являлося на сторінках жанрових антологій «The Fiend in You» [Демон у тобі] (1962, редактор — Чарлз Бомон), «Sea-Cursed» [Прокляті морем] (1994, редактори — Лайям Мак-Дональд, Стефан Дземянович і Мартін Ґрінберґ) та «Splash!: Great Writing about Swimming» [Хлюп! Великі історії про плавання] (1996, редактор — Лорел Блоссом).
Українською перекладено вперше.