У мерехтінні та шумовинні плавно випливло у ранкову прохолоду її зелене волосся.
Вона довго долала темні морські глибини і тепер спочивала на хвилях. І дослухалася до узбережжя.
Там був чоловік.
Засмаглий до чорноти, із міцними ногами і таким самим тілом.
Кожного дня він заходив у море, купався і плавав. Але сьогодні він ще не заходив у воду. Поряд з ним знаходилася жінка у чорному купальнику. Зазвичай вона лежала біля нього на піску, щось тихенько щебечучи і сміючись. Інколи вони трималися за руки. Інколи слухали якусь маленьку коробку, з якої линула музика.
Зеленосяйна сутність тихо погойдувалась на хвилях. Був кінець сезону. Вересень. Все зачинялося.
«Тепер він коли-завгодно може поїхати і вже ніколи не повернутися. Сьогодні він мусить зайти в воду».
Вони лежали на піску під палючим сонцем. З радіоприймача линула тиха музика. Лежачи із заплющеними очима, жінка у чорному купальнику раптом здригнулася.
Чоловік, що лежав поряд, підклавши під голову свою м'язисту ліву руку, здавалося, всотував сонце всім обличчям, вдихав його ротом і ніздрями.
— Щось трапилося? — не піднімаючи голови, запитав він.
— Поганий сон, — сказала жінка у чорному купальнику.
— Сон серед білого дня?
— Хіба тобі ніколи нічого не сниться вдень?
— Мені ніколи нічого не сниться. Мені ніколи нічого в житті не снилося.
Вона лежала, нервово стискаючи та розтискаючи пальці.
— Боже, це був жахливий сон.
— Про що?
— Я не знаю, — сказала вона, так ніби і справді цього не знала. Її сон був настільки жахливим, що вона його забула. Тепер, лежачи із заплющеними очима, намагалася його згадати.
— Він був про мене? — потягуючись, ліниво запитав він.
— Ні, — відповіла вона.
— Про мене, — сказав він, посміхаючись самому собі. — Я був з іншою жінкою, ось у чому справа.
— Ні.
— І все-таки я гадаю, що це було саме так, — сказав він. — Я був з іншою жінкою. Ти нас побачила. Розпочався скандал, і як наслідок мене хтось застрелив чи щось подібне.
Вона мимоволі здригнулася.
— Не говори так.
— Тепер поміркуємо, — сказав він. — Що то була за жінка? Джентльмени віддають перевагу блондинкам, хіба ні?
— Будь ласка, не жартуй, — сказала вона. — Мені недобре.
Він розплющив очі.
— Невже цей сон так на тебе вплинув?
Вона кивнула.
— Коли мені сниться щось страшне посеред дня, це завжди мене дуже пригнічує.
— Пробач, — він узяв її за руку. — Може, принести тобі чогось?
— Ні.
— Морозиво у ріжку? Ескімо? Колу?
— Ти дуже милий, але не треба. Зі мною все добре. Просто щось змінилося за останні чотири дні. Все не так, як було раніше, влітку. Щось трапилося.
— Але не між нами? — спитав він.
— О ні, звичайно, ні, — швидко відповіла вона. — Але хіба в тебе не з'являється інколи відчуття, наче щось у довколишній місцевості змінилося? Як от, наприклад, причал чи карусель, чи щось інше. Навіть хот-доґи цього тижня інші на смак.
— Що ти маєш на увазі?
— Вони начебто пахнуть старістю. Мені важко це пояснити, але я втратила апетит, і вже хочу, щоби ця відпустка закінчилася. Справді, найбільше, чого я зараз хочу, це поїхати додому.
— Завтра — наш останній день тут. Ти знаєш, що для мене означає цей зайвий тиждень відпустки.
— Я знаю, — зітхнула вона. — Якби ж тільки це місце не видавалося зараз настільки дивним і настільки іншим. І нічого не можу із собою вдіяти. Але раптом у мене з'явилося бажання просто підвестися і втекти.
— Це все через твій сон? Через мене, мою блондинку і через те, що мене раптом вбили?
— Припини, — сказала вона. — Не говори так про смерть! — Вона лежала на піску дуже близько біля нього. — Якби я тільки знала, що це було!
Він обійняв її:
— Я захищу тебе.
— Я боюся не за себе, а за тебе, — прошепотіла вона йому у вухо. — У мене було таке відчуття, що ти втомився від мене і пішов.
— Я би не зробив цього. Я люблю тебе.
— Я дурноголова, — вона напружено засміялася. — Боже, яка ж я дурноголова!
Небо із сонцем застигло над ними наче купол.
— Знаєш, — замислено промовив він, — здається, я також починаю тебе розуміти. Це місце змінилося. Щось справді змінилося.
— Я рада, що ти теж це відчуваєш.
Заплющивши очі і впиваючись сонцем, він із ледве вловимою посмішкою похитав головою і тихо повторив:
— Ми обоє божевільні. Обоє божевільні. Обоє.
Море м'яко викотило на берег три хвилі.
Було по обіді. Сонце війнуло по небу жаром. Виблискуючи білими вітрилами, в гавані на хвилях погойдувалися яхти. Вітер доніс запах смаженого м'яса і підгорілої цибулі. Пісок зашурхотів і ворухнувся, наче відображення у гігантському, плинному дзеркалі.
Поряд тихенько награвало радіо. Їхні тіла на білому піску видавалися чорними стрілками годинника. Вони лежали непорушно. Тільки повіки ледь помітно тремтіли і вуха нашорошено вслухалися. Час від часу хтось із них облизував язиком пересохлі губи. Ледь помітні краплі поту проступали на чиємусь чолі, щоби водномить зникнути під палючими променями сонця.
Не розплющуючи очей, він підняв голову, вслухаючись у спеку.
Тихо грало радіо.
На якусь мить він опустив голову.
Через мить вона відчула, що він знову припіднявся. Жінка привідкрила одне око — спершись на лікоть, він розглядав причал, небо, воду і пісок.
— Що сталося? — запитала вона.
— Нічого, — відповів він, знову влягаючись.
— Щось сталося, — сказала вона.
— Мені здалося, ніби я щось почув.
— Це радіо.
— Ні, не радіо. Щось інше.
— Якесь інше радіо?
Він не відповів. Вона відчувала, як він знову і знову напружує руку і хоче піднятися.
— Прокляття! — сказав він. — Ось знову. Обоє лежали і вслухалися.
— Я нічого не чую...
— Т-с-с! Заради Бога! — вигукнув він. Хвилі розбивалися об берег, наче німі дзеркала, розсипаючись на безліч дзвінких шматочків плинного скла.
— Хтось співає.
— Що?
— Можу заприсягнутися, що я чув, як хтось співає.
— Нісенітниця.
— Ні, послухай.
Якийсь час вони знову вслухалися.
— Я нічого не чую, — сказала вона крижаним тоном.
Він підвівся. Надовкіл не було ні душі. Тільки порожнє небо, порожній причал, порожній пляж та порожні палатки з хот-догами. Тільки сторожка тиша. І тільки вітер стелився біля вух, вітер причепурював його із сонячної сторони, пригладжуючи волосинки на руках і ногах.
Він зробив крок до моря.
— Не роби цього! — вигукнула вона.
Чоловік якось дивно поглянув на неї, так наче її там зовсім не було. Він все ще вслухався.
Вона додала радіо гучності. Звідти загриміли музика, звуки ритму, якісь слова: «...я знайшов крихітку на мільйон доларів...»[43]
Він невдоволено скривився і різко прикрив долонею обличчя:
— Вимкни!
— Ні, мені подобається! — вона ще додала гучності. Клацаючи пальцями і силкуючись посміхатися, жінка почала рухатися під музику, не потрапляючи в ритм..
Була друга година.
Сонце плавило воду. Ветхий причал важко зітхав від спеки. У розпеченому небі не в змозі поворухнутися застигли птахи. Крізь зелене течиво надовкола причалу пробивалося сонце, вибілюючи нерухоме шумовиння, що дрейфувало у прибережних брижах.
Біла піна, схожі на мозок і наче вкриті памороззю кущасті корали, очка-намистини морської капусти, припливне порохно...
Засмаглий чоловік продовжував лежати на піску. Побіля нього — жінка у чорному купальнику.
Над водою легеньким туманцем тихо стелилася музика. Це була шепітлива музика припливів і промайнулих років, солі і мандрів, звичних і втішних дивовиж. Схожа на шерхіт хвиль на узбережжі, на шемрання дощу, на погойдування морської трави у морських безоднях. Так звучить спів загубленої у часі мушлі. Так у забутих трюмах затонулих кораблів натужно зітхає море. Так висвистує вітер у висхлому черепі, викинутому на гарячий пісок.
43
Рядок із популярної американської пісні