Але радіо, що лежало на покривалі, грало гучніше.
Зеленосяйна сутність, наче втомлена жінка, легко занурилась у воду і зникла з очей. «Ще кілька годин і все. Вони можуть поїхати у будь-який момент. Якби він хоча б на мить зайшов у воду, тільки на мить». Схожа на клапоть туману у морі, сутність беззвучно ворухнулася. Вона уявляла його обличчя і його тіло тут, глибоко під водою. Уявляла, як його хапає прихована підводна течія, як вона тягне його на дно, як він тоне — так само, як тонули вони всі, — як він нестямно жестикулює, як його затягує все глибше і глибше.
Ось вода висотує тепло з його тіла, а наче вкритий памороззю кораловий мозок і хмарка коштовних піщинок — гарячий подих із його розтулених губ.
Хвилі перекотили ці розмиті і мінливі думки на мілини, прогріті пообіднім сонцем, як у ванній.
«Він не повинен піти. Якщо він зараз піде, то вже не повернеться».
«Зараз, — холодні кущасті корали дрейфували, дрейфували. — Зараз, — клич пробивався крізь спекотні простори раннього пообіддя. — Зайди у воду. Зараз, — нашіптувала музика. — Зараз».
Жінка у чорному купальнику налаштовувала хвилю на радіоприймачі.
— Увага! — репетувало радіо. — Сьогодні! Вже! Ви можете купити нову автівку у...
— Господи! — Чоловік потягнувся рукою і стишив звук. — Обов'язково так голосно?!
— Мені подобається гучна музика, — сказала жінка у чорному купальнику, озираючись через плече на море.
Була третя година. Небо потопало у сонці.
Весь спітнілий, він підвівся.
— Піду скупаюся, — сказав він.
— Може, спершу принесеш мені хот-доґ?
— Краще зажди, поки я скупаюсь.
— Будь ласка, — вона прохально випнула губи, — зараз.
— І більше нічого?
— Ні. Але принеси мені три.
— Три? Боже, який апетит! — він побіг до маленького кафе неподалік.
Жінка почекала, поки він відбіжить подалі. Тоді вимкнула радіо і довго лежала, вслухаючись. Безгоміння. Вона вглядалася у воду, аж поки від сонячного ряботиння не закололо в очах.
Море втишилося. Лише вдалині на лагідних хвильках мерехтіли тисячі сонць. Мружачись, вона зі злістю поглядала на воду.
Перестрибуючи з ноги на ногу, повернувся чоловік.
— Прокляття! Пісок такий гарячий! Аж ноги обпікає! — Він упав на покривало. — Ось бери!
Вона взяла три хот-доґи і мовчки з'їла один із них. Два інших простягнула йому:
— Доїж, будь ласка. Бо мої очі ще би їли, та рот вже не може.
Він мовчки взявся за хот-доґи.
— Наступного разу, — сказав він, дожовуючи, — не замовляй більше, ніж ти можеш з'їсти. Жахливе марнотратство.
— Ось, — сказала вона, розкручуючи термос, — ти, напевно, хочеш пити. Допий наш лимонад.
— Дякую. — Він допив. Потім плеснув в долоні і сказав: — Ну, тепер я у воду. — Він з нетерпінням поглянув на вилискуюче море.
— Зажди-но, — сказала вона, щойно пригадавши. — А може, ти би купив мені ще пляшечку лосьйону для засмаги? У мене закінчився.
— А хіба у твоїй сумочці немає?
— Я використала весь.
— Могла би сказати мені про це, коли я ходив за хот-доґами, — пробурчав чоловік. — Ну та Бог із ним.
Він побіг, підстрибуючи на бігу.
Коли чоловік зник із очей, вона витягнула зі своєї сумочки наполовину повну пляшечку з лосьйоном, розкрутила ковпачок і вилила рідину. Зашпортуючи її піском, вона позирала на море і посміхалася. Потім піднялася, підійшла до самої води і довго вглядалася у ледь помітне ряботиння.
«Ти не зможеш його забрати, — думала вона. — Я не знаю, хто ти чи що ти, але він мій, і ти не зможеш його забрати. Я не розумію, що відбувається, справді, не розумію. Я знаю тільки те, що сьогодні о сьомій вечора ми сядемо у поїзд. І завтра нас тут уже не буде. Отож, залишайся і жди. Океан, море — чи як там тебе. Але сьогодні, але тут цьому не бути. Як би ти не старалася, ти мені не рівня».
Жінка підняла камінець і жбурнула його в море.
— Ось, тримай! — кричала вона. — Ти!
Чоловік стояв за її спиною.
— Ой, — вона аж відсахнулася.
— Що це з тобою? Чому ти стоїш тут і щось бурмочеш?
— Справді? — вона сама здивувалася. — А де лосьйон для засмаги? Помастиш мені спину?
Тоненьким жовтим шнурочком наливши їй на спину лосьйону, він почав втирати його у її золотаву шкіру. Лукаво примруживши очі, вона час від часу позирала на воду і, киваючи головою, наче примовляла: «Ну що, бачиш? Ха-ха!» Вона муркотіла, наче кішка.
— Ось, — він віддав їй пляшечку.
Коли він вже був по пояс у воді, вона закричала:
— Куди ти? Повернися!
Він оглянувся на неї так, ніби вона була для нього зовсім чужою:
— Заради Бога! Що не так?!
— Ти щойно поїв — я не дозволю тобі зайти в воду зараз, щоб тебе схопили судоми.
— Байки старих домогосподарок, — відповів він із насмішкою.
— Навіть якщо й так, повернися і посидь на піску якусь годинку, перш ніж іти в воду, чуєш? Я не хочу, щоби ти потонув.
— О Господи... — невдоволено зітхнув він.
— Ходімо, — жінка повернулася, і він, оглядаючись на море, попрямував за нею.
Третя година. Четверта.
О четвертій десять погода змінилася. Лежачи на піску, жінка у чорному купальнику помітила цю близьку зміну. Хмаритися почало ще від третьої години. І ось тепер якось несподівано з моря посунув туман. Похолоднішало. Бозна-звідки з'явився вітер. Небо на очах затягло темними хмарами.
— Збирається на дощ, — сказала вона.
Він сидів, схрестивши руки на грудях, і дивився на неї.
— Здається, ти дуже з цього задоволена, — зауважив він. — Це наш останній день тут, а ти радієш хмарам.
— На вечір прогнозують зливи, і на завтра також, — повідомила вона. — Тому, можливо, нам краще поїхати звідси вже сьогодні?
— Давай залишимося — а раптом розпогодиться. У будь-якому разі, мені потрібен ще хоч один день для купання, — сказав він. — Я сьогодні ще навіть не був у воді.
— Ми так гарно провели час — за розмовами та хот-доґами.
— Так, — відповів він, не підводячи погляду.
Туман лягав на пісок м'якими пасмами.
— Ну от! — сказала вона. — Мені на ніс впала крапля дощу! — Вона розсміялася. Її очі знову заблистіли і пожвавішали. Обличчя світилося тріумфом. — Добрий старий дощ.
— Чому ти така задоволена? Ти як біла ворона.
— Давай рухайся! Дощ! — вигукувала вона. — Допоможи мені зібрати покривала. Треба бігти!
Він повільно зібрав покривала, замислившись про щось своє.
— Навіть не скупався востаннє, от дідько, я всього лише хотів один раз пірнути. — Він всміхнувся до неї. — Я лише на хвилинку!
— Ні! — Вона зблідла. — Ти застудишся — і мені тоді прийдеться за тобою доглядати!
— Ну добре, добре. — Він знову повернувся до неї.
Почало накрапати.
Щось мугикаючи собі під ніс, жінка швидким кроком рушила до готелю. Він ішов позаду.
— Зажди! — крикнув він.
Вона зупинилась, не повертаючи голови. І почула його голос — вже здалеку.
— Там хтось у воді! — кричав він. — Хтось тоне!
Вона боялася поворухнутися, чуючи лише, як він поспішає до моря.
— Зачекай тут! — кричав він. — Я зараз повернуся! Хтось тоне! Здається, це жінка!
— Поклич рятувальників!
— Вже пізно! Їх немає!
Він біг вниз до узбережжя, до моря, до хвиль.
— Повернися! — кричала вона. — У воді нікого немає! Не треба, прошу тебе, не треба!
— Не хвилюйся, я швидко! — кричав він їй. — Вона тоне, он там, бачиш?
Берег огорнув туман. Линув дощ. Поміж хвилями раз у раз спалахувало біле сяйво. Він біг. Покинувши все пляжне причандалля, жінка у чорному купальнику поспішила за ним. З її очей лилися сльози.