Жінка поглянула на вікна кімнати. Штори опущені. Була третя година дня, неспекотного дня. У кінці готельного патіо продавали прохолоджувальні напої, і вона купила чотири пляшки кока-коли. Посміхаючись, жінка відчинила двері їхньої кімнати.
— Швидше, звичайно, ти не могла — пробурчав він, відвертаючись до стіни.
— Ми виїжджаємо завтра о третій дня, — сказала вона.
— А ціна?
Жінка посміхнулася йому у спину, тримаючи в руках холодні пляшки.
— Всього тридцять сім песо.
— Вистачило би двадцяти. Нема чого цим мексиканцям наживатися на нас.
— Я багатша за них; і якщо хто заслуговує бути обдуреними, так це ми.
— До чого тут це? Просто вони люблять торгуватися.
— Коли я з ними торгуюся, то почуваюся скнарою.
— У путівнику написано, що вони спеціально називають подвійну ціну і чекають, що ти виторгуєш половину.
— Не варто зчиняти галас через долар.
— Долар є долар.
— Я сама заплачу цей долар, — промовила вона. — Я принесла холодні напої. Хочеш?
— Що там у тебе? — він підвівся і сів на ліжку.
— Кока-кола.
— Ти ж знаєш, я не люблю кока-колу, віднеси дві пляшки назад і візьми апельсиновий сік.
— Будь ласка! — сказала вона, стоячи на місці.
— Будь ласка, — повторив він, дивлячись на неї. — Як там вулкан, димить?
— Димить.
— Ти питала?
— Ні, я подивилася на небо. Все в диму.
— Треба було запитати.
— Так небо ось-ось вибухне від диму.
— А як нам дізнатися, що виверження буде саме завтра?
— Ніяк. Якщо виверження не буде, відкладемо поїздку.
— Я теж так гадаю. — Він знову ліг.
Вона принесла дві пляшки апельсинового соку.
— Щось він не холодний, — буркнув чоловік, зробивши кілька ковтків.
Вони повечеряли у патіо: біфштекс, зелений горошок, порція іспанського рису, трохи вина і пряні персики на десерт.
Витерши серветкою рот, він промовив:
— Хотів тобі сказати. Я перевірив записи того, що заборгував тобі за останні шість днів, поки ми їхали від Мехіко. Ти казала, що я винен тобі сто двадцять п'ять песо, тобто приблизно двадцять п'ять американських доларів, правильно?
— Так.
— Я все підрахував, і в мене вийшло двадцять два.
— Гадаю, ти помиляєшся, — заперечила вона, продовжуючи копирсати ложечкою персик.
— Я перевіряв двічі.
— Я теж.
— Гадаю, ти порахувала невірно.
— Можливо. — Вона різко звелася на ноги, з гуркотом відсуваючи стілець. — Ходімо перевіримо.
У номері під увімкненою лампою лежав відкритий записник. Вони почали перевіряти рахунки разом.
— Бачиш, — спокійно сказав він. — У тебе три долари зайвих. Як таке могло статися?
— Так вийшло. Вибач.
— Бухгалтер з тебе нікудишній.
— Я стараюся.
— Погано стараєшся. Я був переконаний, що в тебе є хоч крапля відповідальності.
— Я дуже стараюся.
— Ти забула перевірити, чи достатньо повітря у шинах, ти вибрала номер із жорсткими ліжками, ти постійно все губиш, в Акапулько запропастила ключ від багажника, закинула кудись манометр від насоса, і до того ж не вмієш робити підрахунки. А я мушу весь цей час вести машину...
— Знаю, знаю, ти цілими днями сидиш за кермом і втомився, у Мехіко підхопив ларингіт і боїшся, що зараз він знову дасться взнаки, тобі б не хотілося, щоби він дав ускладнення на серце, тому найменше, що я можу для тебе зробити — це тримати свій ніс в чистоті, а рахунки в порядку. Я все це знаю напам'ять. Але я лише письменниця і можу помилятися.
— Таким робом ти ніколи не станеш успішною письменницею, — сказав він. — Додавання — це ж так просто.
— Я зробила це ненавмисне! — крикнула вона, відкинувши олівець. — Дідько! Краще б я обдурила тебе навмисне. Зараз я багато про що жалкую. Жалкую, що загубила манометр ненавмисно, у будь-якому разі, мені було би приємно знати, що я зробила це тобі на зло. Жалкую, що не спеціально вибрала ці ліжка через жорсткі матраци, от би я посміялася сьогодні вночі, думаючи, як жорстко тобі на них спиться; жалкую, що не зробила цього навмисно. А тепер мені прикро, що я не зумисне підтасувала цифри. Я би посміялася над цим від душі.
— Та заспокойся вже, — сказав він їй, наче дитині.
— Побий мене грім, якщо я мовчатиму.
— Скільки грошей у тебе залишилося?
Засунувши тремтячі пальці в гаманець, вона вийняла всі свої гроші. Коли він перерахував, виявилося, що зникло п'ять доларів.
— Ти не тільки нікудишній рахівник, а ще й обкрадаєш мене. Пропали ще п'ять доларів. Куди вони ділися?
— Не знаю. Напевно, я забула записати до витрат, а якщо й записала, то забула вказати, на що їх витратила. Господи, я не хочу знову перераховувати весь цей список. Краще заплачу недостачу зі своїх грошей. Візьми свої п'ять доларів! А тепер підемо прогуляємося на свіже повітря, тут так душно.
Вона рвучко відчинила двері, тремтячи від гніву, який абсолютно не відповідав ситуації. Її трясло, кидало то в жар, то в холод, вона знала, що її щоки горять, а очі блищать, а коли сеньйор Ґонсалес вклонився і побажав їм приємного вечора, у відповідь їй довелося кисло усміхнутися.
— Тримай, — сказав чоловік, простягаючи їй ключ від номера. — Тільки, ради Бога, не згуби.
На zocalo[48], що потопала у зелені, грав оркестр. Він свистів, сурмив, гудів і ревів на прикрашеній бронзовими завитками естраді. Площа рясніла різношерстим людом і буйством кольорів: чоловіки та юнаки ступали в одну сторону по рожево-блакитній бруківці, а жінки і дівчата — в іншу, підморгуючи одна одній темними, наче маслини, очима; чоловіки, тримаючись під руки, то зближалися з ними, то розходилися, про щось перемовляючись. Жінки і дівчата, немов квіти, танцювали, сплітаючись у вінки, сповнювали все надовкіл солодким ароматом, що розносився літнім нічним вітерцем над остиглими візерунками бруківки, і шепотіли услід носіям прохолод-жувальних напоїв, тамалю[49] й енчілад[50].
Оркестр заграв «Янкі-дудл»[51] для білявої жінки в окулярах з роговою оправою, яка, широко посміхаючись, повернулася до свого чоловіка. Потім, коли прозвучали «La Cumparsita» і «La Paloma Azul»[52], вона відчула, як на душі у неї потепліло, і почала тихенько наспівувати.
— Ти поводишся як туристка, — дорікнув їй чоловік.
— Я просто насолоджуюся.
— Не будь дурепою.
Повз них, човгаючи, пройшов торговець срібними дрібничками.
— Senor?
Поки оркестр грав, Джозеф оглянув товар і вибрав дуже витончений, розкішний браслет.
— Скільки?
— Veinte pesos, senor[53].
— Ого! — з посмішкою промовив Джозеф і сказав по-іспанськи: — Я дам тобі за нього п'ять песо.
— П'ять песо?! Я помру з голоду.
— Не торгуйся з ним, — втрутилася дружина.
— Не втручайся, — посміхаючись, сказав чоловік. — П'ять песо, сеньйор, — повторив він торговцю.
— Ні, ні. Остання ціна — десять песо.
— Ну, добре, я даю вам шість, і ні песо більше.
Торговець з переляку розгубився, зам'явся, а Джозеф поклав браслет на червону сап'янову розноску і відвернувся:
— Я не буду брати. На все добре!
— Senor! Шість песо, і він ваш!
Чоловік розсміявся.
— Дай йому шість песо, люба.
Заціпенілими руками вона взяла гаманець і простягнула торговцю кілька банкнот. Торговець пішов.
— Сподіваюся, ти задоволений? — спитала вона.
— Задоволений? — посміхаючись, він підкинув браслет над блідою долонею. — Аякже, я купив браслет за долар і двадцять п'ять центів, а в Штатах він коштує тридцять доларів!
49
Тамале (англ.
50
Енчілада (ісп.
51
«Янкі-дудл»
52
«La Cumparsita» («Маленький парад») — музичний твір, написаний у 1916 р. 22-річним Херардо Матос Родріґесом, уругвайським музикантом. «Кумпарсіта» є одним із найвідоміших та найпопулярніших танго всіх часів. Спочатку це була мелодія без слів, а пізніше аргентинський письменник і музикант Паскуаль Контурсі