Выбрать главу

— Мушу зізнатися, що я дала йому десять песо.

— Що?! — усмішка зникла з його лиця.

— Разом з банкнотами по одному песо я дала одну банкноту в п'ять песо. Не хвилюйся. Я поверну їх із власних грошей. Ці п'ять песо не ввійдуть в рахунок, який я подам тобі наприкінці тижня.

Він промовчав. Опустивши браслет у кишеню, подивився на оркестр, який тягнув останні акорди «Ау, Jalisco»[54], а потім додав:

— Ти дурепа. Дозволяєш цим людям виманювати у себе гроші.

Вона відійшла від нього, не мовивши ні слова. А на душі відчула полегшення і почала насолоджуватися музикою.

— Я втомився, піду в номер, — сказав чоловік.

— Ми проїхали всього сотню миль від Пацкуаро.

— Щось у мене знову дере в горлі. Ходімо.

Вони пішли в готель, залишаючи позаду звуки музики та людей, які продовжували прогулюватися, перешіптуватися і сміятися. Оркестр заграв «Пісню тореадора»[55]. Барабани вистукували, наче у літню ніч величезні втомлені серця. У повітрі відчувався аромат папайї, запах непрохідних зелених джунглів та підземних джерел.

— Я проведу тебе в номер, а сама повернуся сюди, — сказала вона. — Мені хочеться послухати музику.

— Не будь такою наївною.

— Але мені подобається. Хай йому чорт! Мені подобається ця музика. У ній немає фальші, вона справжня. Така ж справжня, як все, що народжується в цьому світі, ось чому вона мені подобається.

— Я би не хотів, щоб ти швендяла по місту сама, в той час коли мені зле. Несправедливо, якщо ти побачиш щось цікаве, а я ні.

Вони повернулися в готель, але музику, як і раніше, було добре чути.

— Якщо хочеш гуляти сама, то й подорожуй сама і в Штати повертайся сама, — сказав Джозеф. — Де ключ?

— Напевно, загубила.

Вони зайшли в номер і роздягнулися. Чоловік сів на край ліжка, дивлячись на нічне патіо. Потім хитнув головою, потер очі і зітхнув.

— Я втомився. Сьогодні у мене був жахливий день.

Він подивився на дружину, котра сиділа поруч, і поклав руку їй на плече.

— Вибач. Я так дратуюся, коли веду машину, та й іспанською ми розмовляємо абияк. До вечора мої нерви вже не витримують.

— Так, — відповіла вона.

Раптом він підсунувся до неї. Міцно обійнявши її і пригорнувши до себе, він поклав голову їй на плече. Заплющивши очі, чоловік пристрасно почав нашіптувати їй на вухо:

— Ти ж знаєш, ми повинні бути разом. Що би не трапилося, які би труднощі не випали на нашу долю, ми завжди будемо разом. Я дуже-дуже тебе кохаю, ти знаєш. Даруй, якщо тобі зі мною важко. Нам треба це пережити.

Її погляд був непорушно спрямований через його плече на порожню стіну, яка в ту мить видавалася схожою на її життя — безмежною порожнечею, у якій годі за щось зачепитися. Вона не знала, що казати, що зробити. Раніше вона би розтанула.

Але тепер трапилося те, що трапляється з металом, який занадто часто розжарювали і перековували задля надання форми. Він перестав розжарюватися, перестав прибирати форму, ставши таким собі тягарем. Так і вона тепер — непотрібний тягар, який механічно рухається в його руках: слухає його і водночас не чує, розуміє і не розуміє, відповідає і не відповідає.

— Так, ми завжди будемо разом, — заворушилися її губи. — Ми кохаємо один одного.

Її губи промовляли те, що потрібно було промовити, але душа зосередилася у тому її погляді, що все глибше врізався у порожнечу стіни.

— Так. — Вона обіймала і не обіймала його. — Так.

У кімнаті стемніло. За дверима у коридорі лунали чиїсь кроки: хтось, можливо, мигцем поглянув на їхні зачинені двері, а може, почув їхній гарячкуватий шепіт, схожий на крапотіння води з погано закрученого крана чи з продірявленої каналізаційної труби, а може, на шелестіння книжкових сторінок під самотньою ввімкненою лампою. Нехай собі шепочуться за дверима: ніхто в світі, проходячи по мощених плиткою коридорах, не прислухається до шепоту.

— Є речі, про які знаємо тільки ми вдвох.

Його дихання було свіжим. Раптом їй стало невимовно жаль його, себе і цілого світу. Кожен у цьому світі нестерпно самотній. Джозеф був схожий на людину, котра обіймала руками статую. Її тіло наче застигло, і лише душа тремтіла, немов невагомий тьмавий димок.

— Є речі, про які пам'ятаємо лише ми, — продовжував він, — і якщо хтось із нас піде, то забере з собою половину спогадів. Тому ми повинні бути разом, бо тоді якщо один щось забуде, другий нагадає.

«Нагадає про що?» — запитала вона себе. В пам'яті миттєво зринули один за, одним епізоди з їхнього спільного життя, які він напевно вже забув: пізній вечір на пляжі п'ять років тому, один із перших чудових вечорів під тентом, коли вони потайки торкалися один одного; або дні, проведені у Санленді, коли вони вдвох до самих сутінків валялися, засмагаючи, на піску. Або як бродили по закинутих срібних рудниках, і ще тисячі спогадів, які змінювалися, миттєво оживляючи інші!

Він знову міцно притиснув її до ліжка.

— Ти знаєш, як мені самотньо? Знаєш, як самотньо, коли я втомлююся, а ти починаєш сваритися, сперечатися?

Він чекав на відповідь, але жінка мовчала. Вона відчула, як його повіки лоскочуть їй шию, і крізь туман забуття пригадала, як він уперше полоскотав віями у неї за вухом. «Око-павучок, — сказала вона тоді і засміялася. — Так наче у моєму вусі замешкує маленький павучок». І ось тепер цей забутий павучок, немовби шаленець, дреться по її шиї. У його голосі було щось таке, від чого здалося, ніби вона сидить в поїзді, дивиться у вікно, а він у той час стоїть на платформі і благає: «Не їдь». Вона ж перелякано кричить у відповідь: «Це ж ти сидиш у вагоні! Ти! Я нікуди не їду!..»

Трохи спантеличена, вона відкинулася на ліжко. Вперше за два тижні він до неї доторкнувся. В цьому дотику була така відвертість, поспішність, що вона розуміла: будь-яке слово може знову відштовхнути його надовго.

Вона лягла, не сказавши нічого.

Трохи згодом дружина почула, як він підвівся, зітхнув, пішов до свого ліжка і мовчки натягнув на себе ковдру. Врешті вона теж вмостилася зручніше і лежала, слухаючи, як у гнітючій задушливій темряві вицокує годинник.

— Господи, — прошепотіла вона, — всього пів на дев'яту.

— Спи, — сказав він.

Вона лежала в темряві на своєму ліжку, обливаючись потом, оголена, а здалеку ледь чутно неслися звуки оркестру, такі знадливі, що щеміло серце і завмирала душа. Їй хотілося тинятися серед цих засмаглих танцюючих людей, співати разом із ними, вдихати жовтневе повітря, напоєне солодким запахом диму, в цьому маленькому містечку, загубленому в мексиканських тропіках за тисячу тисяч миль від цивілізації, слухати дивовижну музику, пританцьовувати і наспівувати упівголоса. Однак вона лежала на ліжку з розплющеними очима. Наступної години оркестр зіграв «La Golondrina», «Маримбу», «Los Viejitos», «Michoacan la Verde», «Баркаролу» і «Luna Lunera»[56].

О третій ранку вона прокинулася і вже не могла заснути; лежала, відчуваючи, як до кімнати вливається прохолода глибокої ночі. Слухаючи дихання чоловіка, вона відчула, як весь світ відходить кудись далеко... Жінка думала про довгий переїзд від Лос-Анджелеса до техаського Ларедо, схожий на сріблясто-білий спекотний кошмар. Потім його змінив солодкий сон Мексики, розквітлої червоно-жовто-синьо-пурпуровими фарбами, які повінню захлиснули їхню автівку, що завертілась у вирі кольорів, запахів тропічних лісів і пустельних міст. Вона згадувала крихітні містечка, крамнички, людей, осликів і всі їхні сварки, які інколи ледь не закінчувалися бійкою. Вона згадала всі п'ять років свого заміжжя. Довгі-довгі п'ять років. За весь цей час не було жодного дня, коли б вони не бачилися; не було жодного дня, коли б вона зустрічалася одна зі своїми друзями; він завжди був поруч: спостерігав і критикував. Жодного разу він не дозволив їй відлучитися більше, ніж на годину, не зажадавши від неї пояснень. Іноді, почуваючись втіленням зла, вона крадькома, нікому не сказавши, йшла в кіно на нічний сеанс, глибоко вдихала повітря свободи і спостерігала, як люди, набагато реальніші, ніж вона, рухалися на екрані. І ось через п'ять років вони тут. Вона окинула поглядом його силует. «Тисяча вісімсот двадцять п'ять днів з тобою, чоловіче мій, — подумала вона. — Кілька годин за друкарською машинкою, а потім весь день і всю ніч з тобою. І так щодня. Я почуваюся, як той замурований у підземеллі чоловік з оповідання По „Барильце амонтильядо“[57]: кричу, а мене ніхто не чує».

вернуться

54

Пісня «¡Ау Jalisco, по te rajes!» («Ей, Халіско, не падай духом!») належить до традиційних мексиканських пісень, створених у стилі ранчерос; її основна тема — «роман» між штатом Халіско — «нареченим» і «нареченою» — Ґвадалахарою. Пісня була написана у 1941 р. (автор слів — Мануель Есперон, композитор — Ернесто Кортасар-старший).

вернуться

55

Правильніше, «Марш тореадора» із опери «Кармен» (фр. Carmen), написаної французьким композитором Жоржем Бізе (Georges Bizet, 1836-1875), лібрето Анрі Мельяка та Людовіка Талеві за однойменною новелою Проспера Меріме. Опера вперше була поставлена в Парижі у театрі Опера Комік 3 березня 1875 р.

вернуться

56

Популярні у Мексиці пісні й оркестрові твори.

вернуться

57

За сюжетом оповідання «Барильце амонтильядо» («The Cask of Amontillado») американського письменника Едґара По (Edgar Poe, 1809-1849), вперше опублікованому у 1846 р., оповідач розповідає про те, як він підступно помстився своєму приятелеві, замурувавши його у стіну.