— Дев'яносто песо, сеньйоро.
— Я зможу сісти там на поїзд?
— Ви можете сісти на поїзд тут, сеньйоро.
— Вірно, але з деяких причин я не можу його тут чекати.
— Тоді я відвезу вас в Морелію.
— Ходімо зі мною, мені треба ще дещо зробити.
Таксі залишилося чекати навпроти готелю «Де лас Флорес». Жінка увійшла туди сама, ще раз оглянула мальовничий дворик, обсаджений квітами, прислухалася до звуків дивного блакитного рояля, на якому грала дівчина; цього разу це була «Місячна соната»[59], вдихнула пронизливе, кришталево чисте повітря і, заплющивши очі, опустила руки, похитавши головою. Вона простягнула руку до дверей і тихенько їх відчинила.
«Чому саме сьогодні»? — спитала вона себе. — Чому не в інший день за останні п'ять років. Чому я чекала, навіщо зволікала? Тому що... Тисячі тому що... Тому що завжди сподіваєшся, що все знову піде так, як у перший рік після весілля. Тому що бували моменти, тепер вже набагато рідше, коли він поводився бездоганно цілими днями, навіть тижнями, коли нам було добре удвох і світ розквітав зеленими і яскраво-блакитними фарбами. Бували митті, як учора, коли він скидав свою броню, оголюючи свій страх, жалюгідну самотність й говорив: «Я кохаю тебе, ти мені потрібна, не покидай мене ніколи, мені без тебе страшно». Бо іноді їм було добре виплакатися навзаєм, помиритися, а опісля неодмінно проводити дні і ночі в злагоді. Тому що він був гарний. Тому що вона багато років жила одна, поки не зустрілася з ним. Тому що їй не хотілося знову залишитися самотньою, але тепер вона знала: краще бути самотньою, ніж жити так, бо вчора він знищив її друкарську машинку — не фізично, ні, але словом і думкою. Так само він міг би схопити її саму і скинути з моста в річку.
Вона не відчувала своєї руки на ручці дверей. Так наче електричний розряд на десять тисяч вольт паралізував її тіло. Не відчувала ніг на плитках підлоги. На обличчі не залишилося емоцій, усі думки щезли.
Він спав, повернувшись до неї спиною. У кімнаті панували зелені сутінки. Швидко й безшумно вона накинула пальто і перевірила в гаманці гроші. Тепер одяг та друкарська машинка не мали для неї жодного значення. Стали порожнім звуком. Все навколо, неначе величезний водоспад, летіло у прозору безодню. Ні шуму, ні струсу — лише світлі води, що ринуть з однієї порожнечі в іншу, а далі в нескінченну безодню.
Вона стояла біля ліжка і дивилася на сплячого чоловіка: знайоме чорне волосся на потилиці, сонний профіль. Раптом він ворухнувся і запитав крізь сон:
— Що?
— Нічого, — відповіла вона. — Нічого, зовсім нічого.
Вона вийшла з кімнати, зачинивши двері.
Таксі з ревом помчало в місто, на неймовірній швидкості виїхало на шосе, рожево-блакитні стіни будинків зникали за ними, люди відскакували вбік, зустрічні машини дивом уникали зіткнення, і ось позаду залишалося місто, готель, чоловік і... Все! Мотор таксі затих.
«О ні, ні, — подумала Мері, — Господи, тільки не це».
— Зараз заведеться, повинен завестися.
Таксист вискочив з автівки, люто глянувши на небо, шарпонув капот і зазирнув у залізне нутро авто, так немов збирався вирвати його своїми скорченими руками; на його обличчі застигла щонайніжніша посмішка невимовного гніву. Він повернувся до Мері і знизав плечима, придушивши лють і змирившись із Божою волею.
— Я проведу вас до автобусної зупинки, — запропонував він.
«Ні, — сказали її очі. — Ні, — ледь не шепнули губи... — Джозеф прокинеться, побіжить мене шукати, знайде на зупинці і потягне назад. Ні!»
— Я віднесу ваш багаж, сеньйоро, — сказав таксист і вже було поніс валізи, але довелося повернутися, тому що Мері нерухомо сиділа на місці, весь час промовляючи: «Ні, ні, ні». Таксист допоміг їй вийти з машини і показав, куди треба йти.
Автобус стояв на площі, в нього сідали індіанці: одні заходили мовчки, з якоюсь величною повільністю, інші галасували, наче пташина зграя, штовхаючи перед собою клунки, дітей, кошики з курчатами і поросят. Водій був одягнений у форму, яка років двадцять не прасувалася і не пралася; висунувшись у вікно, він кричав і жартував з людьми, які оточили автобус, в той час як Мері увійшла в салон, сповнений димом від згорілого мастила, запахом бензину і масла, мокрих курей, мокрих дітей, спітнілих чоловіків і жінок, запахом старої оббивки, протертої до дірок, і масткої шкіри. Вона пробралася в кінець салону, відчуваючи, як її разом із валізами проводжають цікаві погляди, і подумала: «Іду, нарешті я їду, я вільна, я більше ніколи в житті його не побачу, я вільна, я вільна».
Вона ледь не розсміялася.
Автобус рушив, пасажири почали розгойдуватися і трястися, голосно сміючись та розмовляючи. За вікном вихором закружляв мексиканський пейзаж, немов солодкий сон, який ще не вирішив, зникнути йому чи залишитись, разом з ним щезала зелень, місто і готель «Де лас Флорес» з відкритим патіо, де на порозі відчинених дверей — засунувши руки в кишені — стояв Джозеф, дивлячись на небо і на клуби вулканічного диму; він не звертав уваги ні на автобус, ні на неї, котра сиділа там і їхала від нього геть. Ось він уже зовсім далеко, його постать стрімко зменшувалася, ніби беззвучно падаючи в глибоку шахту, без жодного крику. Тепер, коли у Мері з'явилося бажання помахати йому рукою, він виглядав завбільшки як хлопчур, потім як дитина, немовля, і все малів і малів... Автобус з гуркотом звернув за ріг, хтось у передньому ряду заграв на гітарі, Мері продовжувала вдивлятися назад, немов прагнучи поглядом проникнути крізь стіни, дерева і відстані, щоби бодай разок побачити того чоловіка, котрий спокійно вдивляється в небесну блакить.
Врешті у неї почала боліти шия, вона повернулася вперед, схрестила руки на грудях і почала міркувати, чого домоглася своєю втечею. Раптом перед нею з'явились картини нового життя, які щомиті змінювали одна одну, з такою самою швидкістю, як і повороти і віражі шосе, що вели її до самісінького краю урвища, і кожен вигин дороги, як і роки, виростав попереду зненацька. Якийсь час їй було просто добре сидіти, сперши голову на спинку крісла, споглядаючи тишу. Нічого не знати, ні про що не думати, нічого не відчувати, наче померти на мить, принаймні на годину — очі заплющені, серце затихло, тіло холодне — і чекати, коли життя знайде тебе і воскресить.
Нехай автобус везе її до поїзда, поїзд — до літака, літак — до міста, а місто приведе до друзів, а потім вона, немов камінчик, що потрапив у бетономішалку, закрутиться у вирі міського життя, попливе за течією і застигне у будь-якій зручній ніші.
Автобус нісся вперед крізь солодке полуденне повітря, між обпаленими левовими шкурами гір, повз солодкі, наче вино, і світлі, ніби вермут, річки, через кам'яні мости, під акведуками, по старовинних трубах яких, немов свіжий вітер, бігла вода, повз церкви, крізь хмари пилюки, і раптом, зовсім несподівано для себе, Мері подумала: «Мільйони миль... Джозеф залишився позаду за мільйони миль, і я ніколи більше його не побачу». Ця думка засіла в її голові і затягнула небо чорнильною тьмою. «Ніколи, ніколи, до самої смерті і навіть після смерті я не побачу його ні на годину, ні на мить, ні на секунду, ніколи не побачу».
Її пальці почали затерпати. Вона відчула, як заціпеніння пробирається вгору, до зап'ясть, до передпліччя, до плечей, серця і піднімається далі, по шиї, до голови. Вона застигла, наче перетворившись у форму з голок, льоду, шипів і оглушливого лункого ніщо. Її губи видавалися сухими пелюстинами, а повіки стали на тисячу фунтів важчими, ніж залізо, здавалося, що кожний сантиметр її тіла викутий із заліза, сталі, міді та платини. Її тіло важило десять тонн, кожна частинка була неймовірно важкою, і під цією неймовірною ваготою відчайдушно боролося за життя пригнічене серце, тремтячи і вириваючись, як обезголовлена курка.
А під вапняно-сталевою бронею її тіла, десь глибоко всередині, засіли страх і крик, оточені стінами, а ззовні хтось, закінчивши свою працю, поплескав кельмою по кам'яній кладці, а найбезглуздішим було те, що вона побачила, як її власна рука, тримаючи кельму, укладає останню цеглину, замішує густий розчин і міцно вмуровує все це у побудовану нею ж тюрму.
59
Всесвітньо відома Соната для фортепіано № 14 (ор.27 № 2), знана також як «Місячна соната» (нім.