Її рот зробився немов бавовняним. Очі горіли чорним, наче воронове крило, вогнем, свистіли хижі крила, голова налилася страхом і важким свинцем, в той час коли рот наче хтось заткнув незримим кляпом із гарячої бавовни, так що голова, здавалось, провалюється між неймовірно товстими, хоч цього і неможливо було побачити, руками. Її руки були немовби свинцеві стовпи, немовби мішки з цементом, що гепнули на безживні коліна; її вуха були немовби водопровідні крани, в яких гуляли холодні вітри, а навкруги, нічого не помічаючи, не дивлячись на неї, сиділи пасажири автобуса, що мчав на величезній, космічній швидкості через міста і поля, пагорби і пшеничні лани, з кожною хвилиною відносячи її за мільйони, десятки мільйонів років від звичного життя.
«Тільки не закричи, — думала вона. — Ні! Ні!»
У голові надзвичайно паморочилося, кров відхлинула від голови, а сам автобус, як і її руки та спідниця, налилися темною синявою, ще трохи і Мері впала би на підлогу, під здивовані вигуки отетерілих пасажирів. Але вона низько-низько нахилила голову і глибоко вдихнула повітря, сповнене запахів курей, поту, шкіри, вуглекислого газу, ладану і самотньої смерті, втягнула його через мідні ніздрі і болючу горлянку всередину легенів, які палали, так ніби вона проковтнула неонову лампу. Джозефе, Джозефе, Джозефе, Джозефе...
«Я не можу без нього жити, — подумала вона. — Я брехала сама собі. Він потрібний мені, Боже, я...»
— Зупиніть автобус! Зупиніть!
Через її крик автобус різко загальмував, всіх кинуло вперед. Якимось чином вона продерлася через дітей, гавкотню собак, навмання розчищаючи дорогу важенними руками; почувши тріск розірваного на собі плаття, знову закричала, двеpi відчинилися, водій розгублено дивився на жінку, яка просувалася до нього, страшенно хитаючись; вона впала на гравій, порвавши колготки, і лежала так, поки хтось не схилився над нею. Потім Мері блювала на дорогу, звичайне нездужання; хтось виніс із автобуса її валізи, а вона, захлинаючись від ридання, пояснювала їм, що їй треба туди, — показуючи рукою назад, у бік міста, що залишилося за мільйони років, за мільйони миль звідси. Водій похитав головою. Напівлежачи на землі, вона обхопила руками свою валізу й ридала, автобус стояв поруч, під палючими променями сонця, і тоді вона махнула водію: їдьте, їдьте далі; що ви всі видивилися на мене, не турбуйтеся, я повернуся назад попуткою, залиште мене тут, їдьте. Нарешті двері автобуса склалися гармошкою, мідні лиця-маски індіанців помчали далі. Незабаром подаленілий автобус назовсім зник із її свідомості... Мері ще кілька хвилин лежала на валізі і плакала, вона вже не відчувала колишньої тяжкості і нудоти, але її шалено схвильоване серце тремтіло, її почало морозити, ніби вона щойно вийшла з ополонки.
Коли вона підвелася, то поволі, дрібними кроками, перетягла валізу на протилежний бік шосе і, похитуючись, почала зупиняти попутні машини: шість із них зі свистом промчали мимо, і лише сьома зупинилася. Розкішна автівка з Мехіко, за кермом якої сидів статечний мексиканець.
— Ви їдете в Уруапан? — ввічливо запитав він, не відводячи погляду від її очей.
— Так, — нарешті спромоглася вона, — в Уруапан.
Вона їхала в машині, подумки розмовляючи з собою:
«Що означає — бути божевільною?»
«Не знаю».
«А що таке божевілля?»
«Гадки не маю».
«А хто знає? Може, цей холод був початком?»
«Ні».
«А тяжкість, може, це перший симптом?»
«Замовкни».
«Божевільні ж кричать?»
«Я не хотіла кричати».
«Але це сталося. Спершу була тяжкість, тиша і порожнеча. Цей жахливий вакуум, ця пустота, тиша, самотність, ця відірваність від життя, замкнутість, небажання дивитися на світ, вступати з ним у контакт. І не кажи, що в цьому немає зародку божевілля».
«Є».
«Ти була готова кинутися з урвища».
«Я зупинила автобус на краю урвища».
«А якби ти не зупинила автобус? Він приїхав би в якесь маленьке містечко або в Мехіко, водій повернувся би до тебе і сказав через порожній салон: „Гей, сеньйоро, приїхали“. Мовчання. „Сеньйоро, виходьте“. Тиша „Сеньйоро?“ Твій погляд спрямований у порожнечу. „Сеньйоро!“ Бездумний погляд, націлений за обрії життя, і в ньому — пустка, неймовірна пустка „Сеньйоро!“ Жодної реакції. „Сеньйоро!“ Ледь вловиме дихання. А ти сидиш і не можеш, не можеш підвестися, не можеш підвестися, не можеш підвестися.
Ти навіть не чуєш. „Сеньйоро!“ — кричатиме він, тормосячи тебе за руку, а ти й не відчуєш. Викличуть поліцію, але це буде за межею твого сприйняття, за межами твого погляду, твого слуху, твого дотику. Ти навіть не почуєш стуку важких чобіт. „Сеньйоро, вам слід покинути автобус“. Ти не чуєш. „Сеньйоро, як вас звати?“ Твої губи стиснуті. „Сеньйоро, пройдіть з нами“. Ти сидиш, неначе кам'яний бовван. „Давайте подивимося її паспорт“. Вони риються у твоєму гаманці, який лежить на непорушних колінах. „Сеньйора Мері Еліот з Каліфорнії. Сеньйоро Еліот?“ Твій непорушний погляд спрямований у порожнє небо. „Звідки ви приїхали? Де ваш чоловік?“ Я ніколи не була заміжня. „Куди ви прямуєте?“ Нікуди. „Тут сказано, що вона народилася в Іллінойсі“. Я ніде не народилася. „Сеньйоро, сеньйоро“. Вони змушені тягти тебе з автобуса, наче камінь. Ти ні з ким не хочеш розмовляти. Ні, ні, ні з ким... „Мері, це я, Джозеф“. Ні, занадто пізно. „Мері!“ Занадто пізно. „Ти не впізнаєш мене?“ Занадто пізно, Джозефе. Ні, Джозефе, ні, надто пізно, занадто пізно».
«Так би й сталося, вірно?»
«Так», — затремтіла вона.
«Якби ти не зупинила автобус, тяжкість давила б на тебе сильніше й сильніше, вірно? Тиша би згущувалася і згущувалася, перетворюючи тебе на порожнечу, порожнечу, порожнечу».
«Так».
— Сеньйоро, — мексиканець перервав внутрішній діалог. — Сьогодні чудовий день, чи не так?
— Так, — відповіла вона йому і водночас своїм думкам.
Літній мексиканець довіз її до готелю, допоміг вийти з автівки, зняв капелюха і вклонився.
Не дивлячись на нього, вона кивнула у відповідь, мовивши якісь слова подяки. Немов у тумані, вона зайшла в готель, і знову з валізою в руках опинилася в кімнаті, з якої пішла тисячу років тому. Чоловік все ще був тут.
Він лежав у вечірньому сутінковому світлі, повернувшись до неї спиною, і, здавалося, за весь той час, поки її не було, він жодного разу не поворухнувся. Він навіть не знав, що вона покинула його, побувала на краю землі і знову повернулася. Він навіть не знав...
Жінка стояла, дивлячись на його шию, на темні кучеряві волосинки у вирізі сорочки, схожі на попіл, що впав із неба.
Під палючим сонячним промінням вона попрямувала у вимощений плиткою дворик. У бамбуковій клітці шурхотів птах. А в невидимій темній прохолоді дівчина грала на роялі вальс.
Вона неясно бачила, як два метелики, покружлявши і пометавшись туди-сюди, сіли на кущ біля її руки і злилися воєдино. Вона відчувала, як її погляд невідривно стежить за цими двома яскравими золотаво-жовтими створіннями на зеленому листку, їхні розпливчасті крила билися все ближче та повільніше. Її губи ворушилися, а рука бездумно гойдалася, наче маятник.
Вона дивилася, як її руки ковзнули в повітрі, схопили двох метеликів, стискуючи їх все міцніше, міцніше, ще міцніше. З горла рвався крик, але вона придушила його. Міцніше, міцніше, ще міцніше.
Рука розтиснулася сама. На блискучу плитку патіо висипалися дві жменьки яскравого порошку. Вона поглянула вниз, на ці жалюгідні рештки, а потім підвела очі.
Дівчина, котра грала на роялі, стояла посеред садка, дивлячись на неї переляканими очима.
Жінка простягнула до неї руку, бажаючи якось скоротити відстань, щось сказати, пояснити, вибачитися перед дівчиною, перед цим місцем, перед світом, перед усіма на світі. Але дівчина втекла.
Небо вкрилося димом, що здіймався вгору, а потім повертав на південь, у напрямку Мехіко.
Вона стерла пилок із затерплих пальців і, дивлячись у задимлене небо, сказала через плече, не відаючи, чи чув у номері її чоловік:
— Знаєш... сьогодні треба з'їздити до вулкана. Схоже, буде виверження. Б'юся об заклад, вогню там буде багатенько.
«Так, — подумала вона, — і цей вогонь заполонить все небо, і падатиме надовкола, й обійме нас — міцно, палко, тривко, а потім відпустить, і ми станемо попелом, і вітер понесе нас, вогненний попіл, на південь...»