— Ти чуєш мене?
Вона зупинилася біля ліжка, замахнувшись кулачком, але так і не вдарила його по обличчю.
Шмаркач МакГіллахі[60]
Переклала Ірина Бондаренко
У 1953 році я провів шість місяців у Дубліні, працюючи над сценарієм. Відтоді я там більше не бував.
Тепер, п'ятнадцятьма роками пізніше, я добирався туди спочатку пароплавом, потім — поїздом, і, нарешті, таксі. І ось я знову тут, перед «Роял Гайберніан»[61], і ми, вийшовши із таксі, прямуємо сходинками до парадного входу, коли це зненацька жебрачка із криком тицяє нам в обличчя свою замурзану дитину:
— Згляньтеся на нас, заради Бога! Співчуття — це все, що нам потрібно! Чи є у вас хоч дрібка співчуття?
Щось таке проглядалося на моєму обличчі, тому, обмацавши кишені у пошуках грошей, я витяг якийсь дріб'язок і вже ладен був його віддати, коли це мимоволі тихо чи то скрикнув, чи то вигукнув. Монети вислизнули з моїх рук.
Бо в цю мить дитина подивилася на мене, а я — на неї.
Її відразу ж прибрали з моїх очей. Жінка нахилилася, щоби позбирати гроші, перелякано поглядаючи на мене.
— Що трапилося? — Дружина потягла мене у хол, але я був настільки приголомшений, що, підійшовши до столика адміністратора, забув власне ім'я.
— Що з тобою? Що трапилось?
— Ти бачила дитину?
— Тієї жебрачки?
— Це та сама.
— Що та сама?
— Та сама дитина, — сказав я, і все в мені задерев'яніло, — котру нам тицяли в обличчя п'ятнадцять років тому!
— Не може бути!
— Може, — я підійшов до дверей вестибюля і визирнув назовні.
Але вулиця була безлюдною. Жінка і її зловісний згорток зникли, побігши на якусь іншу вулицю, до іншого готелю, до інших прибувальців чи вибувальців.
Я зачинив двері і підійшов до чергового готелю.
— Ну і..? — бовкнув я.
Відтак, згадавши врешті своє прізвище, таки зареєструвався.
Проте дитя не давало мені спокою. Тобто не давав спокою спогад про нього.
Спогад про давні роки і дні, сховані за дощами і туманами, про матір та її маленьку дитину, про замурзане крихітне личко тої дитини і крик тої матері, що радше нагадував скрегіт гальм, на котрі натиснули, аби не чути осуду.
Інколи, серед ночі, я вкотре наслухав її заплачки, коли у препаскудну ірландську погоду вона спускалася зі скелястого узбережжя туди, де море з його припливами та відпливами одвіку не відає про спокій, як після цього не відав про спокій і я.
І дитя тут також було.
Дружина вряди-годи ловила мене на тому, що за чаєм я витаю думками бозна-де чи після вечері замріявся над горнятком кави по-ірландськи, і питала:
— Знову це?
— Так.
— Але ж це безглуздя.
— Так, це безглуздя, я знаю.
— Ти завжди насміхався із метафізики, астрології й хіромантії.
— Це генетичне.
— Ти зіпсуєш собі всю відпустку, — дружина передала мені абрикосовий пиріг і налила ще чаю. — Оце вперше ми подорожуємо, не обтяжені ні сценаріями, ні романами. Але сьогодні вранці в Голуеї ти весь час озирався — так ніби вона все ще дріботіла за нами зі своєю точною копією.
— Справді так було?
— Ти ж знаєш, що так і було. Ти кажеш, що то генетика? Доволі логічне, як на мене, пояснення. Тобто ти припускаєш, що саме ця жінка жебрала тоді, п'ятнадцять років тому, поблизу нашого готелю. Що ж, хай буде так, але в неї вдома п'ятнадцять діточок, і кожне з них на дюйм менше за наступне, і всі вони на одне лице — наче мішки з картоплею. В багатьох сім'ях так буває. Орава дітей, котрі вдалися у тата, і гурма дітей — викапана мама, а між ними жодної подібності. Так, ця дитина справді схожа на ту, котру ми бачили надцять років тому. Але ж і ти схожий на свого брата, чи не так, хоча між вами і дванадцять років різниці?
— Продовжуй! — попрохав я. — Так я почуваюся значно краще.
Але це було неправдою.
Я виходив і нишпорив по вулицях Дубліна.
О, я сам собі в цьому не зізнавався, у жодному разі. Однак я шукав.
Від Трініті-коледжу догори по О'Коннелл-стріт і — навпаки, аж до парку Сант-Стівенс Ґрін, я вдавав, що в неуявному захопленні від місцевої архітектури, хоча насправді шукав лише її з її моторошним сповитком. Хто лише хапав мене за поли — банджоїсти, чечітники, псалмоспівці, тенори, котрі видавали замість співу якесь булькання, і баритони, котрі згадували втрачене кохання чи надгробну плиту на могилі своєї мами, проте ніде не було видно моєї «здобичі».
Врешті-решт я звернувся до швейцара «Роял Гайберніан».
— Майку, — почав я.
— Слухаю, сер, — відповів той.
— Та жінка, котра вешталася тут, на сходах...
— Та, що з немовлям?
— Ви її знаєте?
— Чи знаю я її! Господи Ісусе, та мені ще й тридцяти не стукнуло, коли вона почала отруювати моє життя, а тепер ось, гляньте, я вже геть посивів!
— Невже вона жебракувала всі ці роки?
— І нині, і прісно!
— Її звати...
— Здається, Моллі... Маꥳллахі. Саме так. Вона Маꥳллахі. Перепрошую, сер, але чому ви питаєте?
— Чи дивилися ви на її немовля, Майку?
Його аж пересмикнуло, так ніби в ніс вдарив сморід.
— Багато років тому я полишив подібні спроби. Ці жебрачки тримають своїх дітей в жахливому стані, сер, дивно, як ті ще не хворіють на бубонну чуму. Вони їх не підітруть, не вимиють, і навіть дрантя не поміняють. Охайність вадить жебракам. Що смердючіше, то краще — отаке їхнє гасло, еге ж?
— Саме так, Майку, і все ж таки невже ви жодного разу не приглянулися до того немовляти?
— Я кохаюся в естетиці, тому завжди відводжу погляд від такого. І тут я вам нічим не можу зарадити, сер. Пробачте.
— Уже пробачив, Майку. — Я дав йому два шилінги. — А чи не бачили ви їх на днях?
— А й справді... дайте-но мені пригадати... Вони не з'являлись тут з... — він почав рахувати на пальцях, а тоді з подивом сказав: — Та вже майже десять днів! Такого раніше ніколи не було! Десять днів!
— Десять, — повторив я, роблячи свій власний підрахунок. — Тобто з того дня, відколи я вперше з'явився в готелі.
— Ви хочете сказати, що...?
— Так, саме це.
І я спустився по сходах, сам не знаючи, чому я так сказав і що мав на увазі.
Було очевидно, що вона від мене ховається.
Я й на хвильку не повірив, що вона чи її дитина захворіли.
Наша зустріч перед готелем і викресані іскри, коли ми з немовлям зненацька зустрілися поглядами, сполохали її, наче лисицю, і змусили ховатися бозна-де — в якомусь іншому провулку, на іншій вулиці, в іншому місті.
Я відчув її небажання зустрітися зі мною. І нехай вона була лисицею, зате я з кожним днем ставав усе кращим гончаком.
Я взяв собі за звичку прогулюватись у різний час у найнесподіваніших місцях. Я міг зненацька вистрибнути з автобуса у Болсбріджі і вештатися там в тумані, або ж доїхати на таксі до Кілкока і нишпорити у пабах. Я навіть колінкував у церкві декана Свіфта[62] і чув відлуння його гуїгнгнмоподібного голосу[63], відразу ж нашорошуючись від найменшого дитячого пхикання.
Це було справжнє божевілля — оте безглузде переслідування. І попри те я продовжував чухати кляту сверблячу болячку. Та якось, пізно ввечері, коли потоки дощу зі швидкістю мільйон краплин на секунду стікали з мого капелюха, проклавши собі рівчаки на його крисах; коли я не брів, а плив, завдяки дивовижній і неуявній випадковості це й сталося...
Отож, вийшовши з кінотеатру, де крутили старий фільм 30-го року із Воллесом Вірі[64] і жуючи шоколадку «Кедбері», я завернув за ріг...
60
Фантастичне оповідання «Шмаркач Мак-Ґіллахі» («McGillahee's Brat») входить до т. зв. циклу ірландських оповідань, написаних під час і за результатами вражень від поїздки Рея Бредбері до Ірландії в 1953-1954 рр. Уперше було опубліковане на сторінках газети «Айріш пресе» (The Irish Press) у березні 1970 р. Також виходило друком у фантастичному журналі «Меґазін оф фентезі енд сайєнс фікшн» (The Magazine of Fantasy and Science Fiction) у січні 1972 p., в антології Teppi Kappa «Into the Unknown» [У невідомість] та авторській збірці «The Stories of Ray Bradbury» [Оповідання Рея Бредбері] (1980). У дещо відредагованому варіанті оповідання ввійшло до навіяного названою вище подорожжю роману Рея Бредбері «Green Shadows, White Whale» [Зелені тіні, білий кит] (1992).
Українською перекладено вперше.
62
Мається на увазі Катедральний собор Святого Патрика, або Собор Діви Марії та Святого Патрика
63
Тобто голосу, схожого на кінське іржання. Гуїгнгнми (англ.
64
Воллес Фіцджеральд Вірі