Однієї ночі тато також зник. Можливо, він, як і всі інші, відплив на якомусь божевільному кораблі, щоб забути нас. Я прощаю його. Бідолаха геть збожеволів від голоду і схибнувся на тому, щоби дати нам те, чого не міг...
Отож, коли моя мати просто розтанула у власних сльозах, розчинилася, якщо можна так висловитись, наче цукровий святий, зникла ще до того, як звіявся вранішній туман, і сира земля прийняла її, і моя сестра, дванадцятилітня дитина, за одну ніч стала дорослою, ну а я, я, як же я? Я виріс мізинчиком. Як бачите, для кожного з нас віддавна були розписані ролі. Я ж бо змалку готувався до власного виходу, бо клянуся, знав, що моя роль — роль трагіка!
Всі порядні дублінські торботряси кричали про це. Ще коли мені було заледве дев'ять днів від народження, кожен з них захопливо твердив: «Ото буде канюка із канюк!»
І потім, коли мені стукало двадцять чи тридцять днів, і мама стояла зі мною під дощем біля «Еббі-сіетр»[68], то актори й режисери, котрі проходили мимо, почувши мої гельські заплачки, казали, що мені неодмінно слід учитися на актора. Отож, сцена тільки й чекала, коли я виросту, але я так і не виріс. А Шекспір не писав ролей для шмаркачів. Хіба що Пак[69] — оце, либонь, і все. Так минуло сорок днів, п'ятдесят днів від мого народження, і моє лицедійство настільки розпекло всіх до чорного жару, що старцюги наввипередки канючили, щоби їм визичили мою плоть, душу і голос — там на годинку, сям на годинку. Якось одна стара леді, коли хворіла і була прикута до ліжка, навіть поборгувала мене на цілих півдня. І всі, хто орендував мене, не могли мною нахвалитися. «Боже ж ти мій, — лопотали вони, — та він своїм криком висмокче грошву навіть зі скарбони у самого Папи!»
А котрогось недільного ранку біля Собору, запримітивши дорогі ризи і розкішний плащ одного американського кардинала, я влаштував такий концерт, що вразив його у самісіньке серце. І сказав він тоді таке: «Цей крик — наче перший крик новонародженого Ісуса, та вчувається в ньому і верескотня Люцифера, котрого вигнали з небес і вкинули просто в киплячу пекельну смолу»!
Саме так і сказав про мене шановний кардинал. Христос і Диявол в одній подобі; гріх і праведність, що злітають із одних вуст водночас, а ви могли би втнути таке?
— Ніколи, — чесно зізнався я.
— Чи візьмімо інший трафунок, пізніше, через купу літ, із тим навіженим американським кінщиком, котрий за білими китами ганявся. Коли він вперше мене побачив, то лише мимохідь позирнув... і підморгнув! А потім витяг банкноту у фунт стерлінгів і не віддав сестрі — о ні! — а взяв мою запаршивілу руку, тицьнув гроші у мою долоню, стиснув, знову підморгнув і пішов собі геть.
Пізніше я бачив його фотографію в газеті, коли він вбиває страхітним гарпуном Білого Кита, наче ненормальний якийсь. І скільки разів потім ми би на нього не натикалися, я завжди відчував, що він бачить мене наскрізь, але все одно я ніколи не підморгував йому навзаєм. У мене була німа роль. І він завжди притримував для мене свій фунт, і пишався тим, що я не здаюся і вдаю, що не знаю, що він все знає.
З усіх тих тисяч, котрі пройшли повз нас біля готелю, він був єдиним, хто дивився мені прямо в очі, ну і ще ти. Усі інші були надто сором'язливими, щоби ще й дивитися на тих, кому подають.
Так от до чого я веду: і той режисер, і актори з «Еббі-сіетр», і кардинали, і геть усі жебраки, котрі в один голос твердили, що я справжнісінький талант і навіть геній — усе це разом і запаморочило мені голову.
Додайте до цього ще й дзвін, що постійно відлунював у моїх вухах з часів великого голоду, і що не день — то чийсь похорон, то марші безробітних на вулицях, ну, тепер дотямили? Битий дощами і народними бурями, та ще й надивившись усякої всячини, я просто змушений був впасти, скотитися вниз, чи не так?
Якщо тримати дитину впроголодь, то годі сподіватися, що з неї будуть люди. Чи нині дива все-таки трапляються?
Отож, набачившись усілякого паскудства, хіба міг я вирости вільним у цьому світі обману та гріха, де панують природна і неприродна людина? Ні і ще раз ні! Мені потрібна була якась затишна місцина в цьому жорстокому світі, а що я був цього позбавлений, і назад, у материнське лоно, шляху не було, то я просто згорнувся калачиком, щоб захиститися від дощу і негоди. Я хизувався своїм стражданням.
І знаєш — я виграв.
«Так, шмаркачу, — подумав я. — Ти справді виграв».
— Ось і вся моя історія, — промовив малюк, сидячи на стільці у безлюдному барі.
І вперше від початку своєї розповіді глянув на мене.
І жінка, що доводилася йому сестрою, а насправді виглядала як його посивіла мама, також, зрештою, зважилася здійняти очі на мене.
— Зажди, — сказав я, — а чи дублінці знають про це?
— Деякі знають. І навіть заздрять мені. А інші ненавидять — бо ті лиха і випробування, що насилає на них Господь, мене майже завжди оминають.
— А поліція?
— А хто їм скаже?
Запала тривала тиша.
За вікнами періщив дощ.
Пронизливо, наче душі у пеклі, скрипіли дверні петлі, коли хтось заходив чи виходив.
Тиша.
— Не я, — спромігся я.
— Слава тобі, Господи...
І сльози скотилися по щоках сестри.
І сльози скотилися по замурзаному личку маляти.
Вони не приховували сліз і не намагалися їх втерти, і врешті ті й самі висохли, і ми допили свій джин і ще хвильку посиділи, а потім я сказав:
— Найкращий готель у місті — це «Роял Гайберніан», чи не так? Я маю на увазі — для прошаків?
— Так, — підтвердили вони.
— І саме через страх зустрітися зі мною ви так довго уникали найприбутковішого місця?
— Так.
— Вечір щойно почався, — додав я, — опівночі буде навала багатіїв із Шеннона[70] — саме прибуде літак.
І я підвівся.
— Якщо дозволите, я проведу вас.
— Календар зі святими переповнений, — сказала жінка, — але ми спробуємо якось втиснути туди і вас.
Потім я провів цю жінку Маꥳллахі з її крихіткою крізь пелену дощу назад, до «Роял Гайберніан», і всю дорогу ми говорили про юрму, що десь опівночі прибуде з аеропорту, заклопотана тим, щоби встигнути хильнути віскі, а заодно і зареєструватися в готелі — прекрасний час для старцювання, з його холодним дощем і всіма іншими плюсами, і цей час ніяк не можна пропустити.
Частину шляху я ніс малого на руках, бо жінка виглядала вкрай змученою, але коли ми побачили готель, я віддав їй немовля, сказавши:
— Це вперше вас...
— Викрив турист? Так, — промовив малюк. — У вас око, наче у видри, сер.
— Я письменник.
— А бодай мене! — вигукнув він. — Мені слід було здогадатися! Але ж ви не...
— Я не напишу жодного слова про вас: принаймні у найближчі п'ятнадцять років.
— Нічичирк?
— Нічичирк.
Ми були за якусь сотню метрів від готелю.
— Отут я вже мушу заткнутися, — промовив Шмаркач, лежачи на руках у своєї немолодої сестри і стискаючи крихітні кулачки, підпилий, але свіженький, немов огірочок, із м'ятною цукеркою у роті, щоби перебити запас джину, окастий і розкудланий, загорнутий у брудне лахміття. — В нас із Моллі правило — жодних розмов під час роботи. Тримайте мою руку!
Я схопив крихітний кулачок, маленькі пальчики. Наче торкнувся щупалець актинії.
— Благослови вас Господь! — сказав він.
— І нехай Господь вас береже, — відповів я.
— Ще якийсь рік, і ми призбираємо достатньо грошей, щоби купити квитки на корабель до Нью-Йорка.
— Цілком, — підтвердила сестра.
— І вже не потрібно буде жебракувати, і не потрібно буде бути чорномазим немовлям і верещати під дощем ночами, і ми знайдемо якусь пристойну роботу просто неба, чи не так? І ви поставите за нас свічку?
68
Йдеться про Театр Абатства (англ.
70
Шеннон (ірл.