Атомні гриби запалювали сліпучі сонця над Білими Пісками[5], Хіросімою, Бікіні[6], і далі, і далі — у небесах Сибіру.
Пшениця плакала, і зелені сльози стікали на землю.
Корея, Індокитай, Єгипет з Індією затремтіли: Азія захвилювалась, Африка прокинулася серед ночі...
Коса здіймалась і опускалася, сікла і стинала в нестримнім шаленстві людини, котрій вже нема що втрачати, бо втрачено стільки, що можна начхати на світ.
Всього за декілька миль від головного шосе, якщо спуститися вниз вибоїстим путівцем, що веде у нікуди, всього за декілька миль від головного шосе, напхом напханим машинами, що прямують у Каліфорнію.
Раз у надцять літ якась допотопова автівка, збившись із головного шосе, пригальмує наприкінці курного путівця якраз біля обвуглених решток того, що було колись маленькою білою хатиною; щоб напитати дорогу, гукне водій фермера, котрого нагледить он там недалеко, саме того, котрий затято і безнастанно, немов навіжений, вдень і вночі гарує у безкрайньому полі пшениці.
Але він не діждеться ні допомоги, ні відповіді. Навіть після вервиці літ фермер у полі надто заклопотаний... надто заклопотаний тим, щоби не дати пшениці дозріти.
Тож Дрю Еріксон косить і косить, осліплий від сонця і з вогнем божевілля в очах, що назавжди забули про сон, день за днем, день за днем, день за днем...
Туманний горн[7]
Переклав Богдан Стасюк
Серед холодних вод, аж ген од землі, ми щоночі чекали на туман, і коли він піднімався, ми змащували мідну машинерію та засвічували протитуманний ліхтар у кам'яній вежі. Ніби дві птахи в сірому небі, ми з МакДанном цілили вдалину червоним, білим і знову червоним промінням у пошуках самітних кораблів. А коли вони не бачили цих сигналів, то лунав наш Глас — глибоке ревіння Туманного горна, яке продиралося крізь клапті паволоки, сполохуючи зграї мартинів, що розліталися, немов колода карт, і збивали піну на високих хвилях.
— Тут трохи самотньо, але ж ти, мабуть, уже звик? — поцікавився МакДанн.
— Так, — відповів я. — Слава Богу, ти в нас хороший співбесідник.
— Що ж, завтра твоя черга їхати на материк, — посміхнувся він у відповідь. — Сходиш на танці, хильнеш чарку джину.
— Слухай, МакДанн, а про що ти думаєш, коли залишаєшся тут наодинці?
— Про таємниці моря, — відказав МакДанн, запалюючи люльку.
Годинник показував чверть на восьму холодного листопадового вечора, опалення було вже ввімкнуте, світляний хвіст крутився на всі румби, вгорі у вежі громоподібно дуднів Туманний горн. На сто миль навколо на узбережжі не знайшлося б жодного міста. Сама лиш одинока дорога бігла відлюдними місцями до моря. Коли-не-коли по ній проїжджали автомобілі. Дві милі по греблі серед холодних вод — і ось уже наша скеля, повз яку навіть кораблі рідко пропливають.
— Про таємниці моря, — повторив МакДанн. — Ти знаєш, що океан — це така собі велетенська сніжинка? Він міниться і переливається тисячами форм і барв, жодного разу не повторюючись. Дивно. Одної ночі багато років тому я був тут сам, коли раптом вся риба в морі спливла на поверхню. Щось її пригнало в нашу бухту і змусило тремтячу витріщатися знизу на маяк, що водив то червоним, то білим, то червоним, то білим променем по їхніх кумедних очах. Мене пройняв холод. Складалося таке враження, що десь там під ногами розкинувся і ворушився до самої півночі велетенський павичевий хвіст. А потім ці міріади риб зникли так само безшумно, як і з'явилися. Отакої, думав я, може, вони припливли сюди за сотні миль, аби комусь там вклонитися абощо? Дивина. Зате подумай, якою в їхніх очах виглядала наша вежа. Стримить на висоті сімдесяти футів над морем, променіє довкруги Божим сяянням і заявляє про себе гласом почвари. Та риба більше ніколи не верталася, але погодься, хіба не могло їй тоді спасти на думку, що на якусь мить вона опинилася під дією Надприродного?
Мене пойняв дрож. Я визирнув на сіру морську луку, що простяглася від краю до краю, з нічого в нікуди.
— О, так! Море бездонне, — кліпнув МакДанн, нервово пахкаючи люлькою. Бентежний настрій не покидав його цілий день, але він усе одно нічого не пояснював. — Попри всі наші механізми, попри всі так звані субмарини ми ще десять тисяч століть не ступимо на справжнє дно, не потрапимо в затонулі землі, чарівне царство, що панує там, і аж тоді пізнаємо справжній жах. Тільки подумай, там унизу досі панує літо трьохсоттисячне до Різдва Христового. І поки ми тут нагорі марширували під звуки сурем, знімали одне одному голови з плечей і голів держав, ті царства існують у морі та холоді на глибині дванадцяти миль, застигши в часі старому, немов борода комети.
— Справді, це давній світ.
— Гайда. Наостанок я приберіг тобі достоту виняткову історію.
Не кваплячись та бесідуючи, ми піднялися вгору по вісімдесятьох східцях. Уже на самісінькій верхівці МакДанн вимкнув світло в приміщенні, щоби в дзеркальному склі не було жодних відображень. Велике око маяка дзижчало, легко обертаючись у змащеному механізмі. Щоп'ятнадцять секунд гудів наш Туманний горн.
— Геть наче тварина, правда? — киваючи, промовив МакДанн. — Велика самітна тварина, що горлає вночі. Ось тут на краю десяти мільярдів літ. Сидить і закликає Безодню. Я тут. Я тут. Я тут. І Безодня відповідає. Справді, відповідає. Джонні, ти вже зі мною три місяці, тому краще тебе підготувати. Десь у цю пору року, — сказав МакДанн, вглядаючись у морок і туман, — дещо приходить у гості до маяка.
— Ви про оті табунці риби?
— Ні. Це трохи інше. Я раніше мовчав, бо не хотів, щоб ти вирішив, ніби мені бракує клепки в голові. Зволікати далі не можна, і якщо я не помилився зі своїм календарем, який вів з минулого року, сьогодні та сама ніч. Просто сядь. Якщо схочеш, то збереш завтра свої речі, візьмеш моторку і гайнеш на материк, сядеш на машину, що стоїть на мисі біля пірсу для човнів, поїдеш додому у своє забуте Богом містечко подалі від океану і більше ніколи не гаситимеш поночі вогнів, то я тепер зрозумію і слова жодного не скажу. Три роки відбувається одне й те саме, але це я вперше тут не сам і зі мною є людина, котра зможе все посвідчити. Чекай і спостерігай.
За наступні півгодини ми обмінялися лиш парою фраз напошепки. А коли ми вже втомилися від чекання, МакДанн заходився ділитися своїми думками. Мав він свою теорію і про Туманний горн.
— Якось багато років тому на холодному і хмарному березі океану серед шуму його хвиль став чоловік і сказав: «Нам потрібен голос, аби докричатися до кораблів, щоб їх попереджати. І я цей голос створю. Я створю голос, подібний до постелі, що лишалася порожньою поруч із вами упродовж довгої ночі, голос, подібний до порожнього будинку, що відкривається за дверима, подібний до безлистих осінніх дерев. Щоби його звук був схожий на квиління птахів, які відлітають у вирій, щоб він був схожий на завивання пізнього осіннього вітру і шелест хвиль, що розбиваються об тверді, холодні береги. Я створю такий самотній голос, щоби він не минув жодні вуха, щоб усі, хто його чув, плакав у душі, щоб вогні у каміні здавалися теплішими і щоб усім, хто його чутиме в далеких містах, кортіло пошвидше дістатися домівок. Я сотворю цей звук і збудую машину, яку назвуть Туманним горном. Усякий, хто його почує, знатиме, що таке зажура у віках і наскільки минуще наше життя».
Заревів Туманний горн.
— Я вигадав цю історію, — пояснив МакДанн, — щоби пояснити, чому воно щороку вертається до маяка. Гадаю, це все поклик Туманного горна, і воно приходить на нього...
— Проте...
— Ц-с-с-с-с! — скомандував МакДанн. — Онде! — І він кивнув головою в бік Безодні.
До маяка по морю щось наближалося.
Я вже казав, що надворі стояла холодна ніч. Холодна вежа, блимання світла і Туманний горн, що все ревів і ревів у вируючій імлі. Видно було недалеко і видно було погано, але глибини моря-океану бунтували довкола нічного суходолу, рівного й тихого, кольору сірої землиці, а у високій башті ми лишалися самі вдвох, і ген удалині, спершу на туманному видноколі, щось забрижило, тягнучи за собою все більшу хвилю, яка здіймалася все вище і вище, надимаючись пінною бульбашкою. Аж раптом із-під холодних вод виринула голова, здоровенне таке сіре головисько з велетенськими очима. Голова піднімалася на довгій шиї, за якою показалося... ні, не тіло... з моря й надалі піднімалася довга-предовга шия! Тепер голова височіла над хвилями у добрих сорока футах, тримаючись на тонкій і прекрасній чорній шиї. І тільки потім з нуртовиння вигулькнуло тіло, ніби маленький кораловий острівець, всіяний чорними наростами та раками. Десь там за ним на мить зблиснув і хвіст, до кінчика якого, наскільки я міг зрозуміти, від голови було дев'яносто чи сто футів.
5
Білі Піски (англ.
6
Мається на увазі атол Бікіні — невеликий кораловий острів у Тихому океані, що розташований у ланцюжку Ралік Маршаллових островів. США використовували його як атомний полігон у період з 1946 по 1958 рік.
7
Оповідання «Туманний горн» («The Fog Horn») було написане навесні 1949 р. і вперше опубліковане знаменитим індіанаполіським щодвамісячним часописом літературно-публіцистичного спрямування «Сетердей івнінґ пост» (The Saturday Evening Post) — у червні 1951 р. Через два роки воно ввійшло до знакової збірки «Сонце — яблука злотаві» (The Golden Apples of the Sun, 1953). Цікаво, що в журналі оповідання друкувалося під своїм оригінальним заголовком — «Чудовисько з глибини 20 000 сажнів» (The Beast from 20.000 Fathoms), а в передруку 1981 p. тим самим часописом називалося «Угору з безодні» (Up from the Deep).
У 1953 p. за мотивами цього бредберівського оповідання франко-канадський режисер родом із Харкова Ежен Лур'є (1903-1991) зняв фільм «Чудовисько з глибини 20 000 сажнів».
Рукопис оповідання і кількох його редакцій зберігається в т. зв. Колекції Донна Олбрайта, що в жовтні 2013 р. була передана на зберігання до Центру досліджень Рея Бредбері при Гуманітарному факультеті Університету штату Індіана.
Українською перекладено вперше.