Мені щось вихопилося з вуст. Не знаю що.
— Спокійно, хлопче, спокійно, — прошепотів МакДанн.
— Неймовірно! — пробелькотів я.
— Ні, Джонні, неймовірно, — це те, що ми з тобою тут стоїмо, а воно плаває в цих водах останні десять мільйонів років. Воно неминуще. Мінливі ми, через нас мінлива земля. І це в нас неможливо повірити. В нас!
Істота наближалася звіддаля неквапом, пливучи крижаними водами у темній незворушній величі власного єства. Навколо неї клекотів туман, ховаючи обриси гостя. В одному з очей потвори мигцем відбився наш потужний промінь, червоний, білий, червоний, білий, так наче у високо піднесеному катафоті мерехтіло послання, відправлене нам якимось первісним кодом. Створіння линуло тихо, не згірш від імли, крізь яку воно наближалося до маяка.
— Та це ж ніби динозавр! — зіщулився я, вхопившись за перила на сходах.
— Звісно. Їхнього роду-племені.
— Але ж вони всі повимирали!
— Ні, просто ховалися в Безодні. Глибше від найглибших глибин Безодні. Лиш подумай, Джонні, яким справжнім тепер здається це слово, таким промовистим — Безодня. У ньому захований весь холод, вся темрява і глибина світу.
— І що нам робити?
— Робити? В нас є свої обов'язки, які не можемо облишити. Крім того, тут зараз безпечніше, ніж у будь-якому човні, якби нам раптом схотілося на материк. Адже та істота завбільшки з добрий есмінець та й швидкість має не меншу.
— Слухай, а чого ж воно пливе сюди?
І вже наступної миті я дізнався відповідь на своє запитання.
Проревів Туманний горн.
А монстр йому відповів.
З-над мільйонів літ води й туману долинув крик. Такий зболений і одинокий, що дрож сколихнув моє тіло і відлунив у голові. Монстр гукав до башти. Ревів Туманний горн. Потвора роззявила зубату пащеку, і звук, який вихопився звідти, був голосом самого Горна. Самотнім, неосяжним і далеким. Відособленим голосом пустельника в безвидному морі холодної ночі. Принаймні, так він лунав.
— А тепер ти розумієш, — прошепотів МакДанн, — чому воно припливає сюди?
Я кивнув.
— Цілісінький рік, Джонні, ця сердешна істота перебуває десь там, за тисячі миль звідси, на глибині миль двадцять... хтозна, може їй уже мільйон років? Тільки подумай, чекає на щось мільйони літ... от ти зміг би стільки чекати? Може, вона остання в своєму роді. І чогось мені здається, це таки правда. Як би там не було, от уяви, п'ять років тому сюди прийшли люди та збудували цей маяк. Установили тут свій Туманний горн, і от він реве і реве, і раптом ти його чуєш у своєму сховку в сонних глибинах моря, і до тебе вертаються морські спогади про світ, в якому жили тисячі таких, як ти, і тепер ти сам геть один у чужому для тебе довкіллі, де доводиться ховатись.
Аж ось ти вперше чуєш звук Горна, чуєш і чуєш, і ти починаєш ворушитися, борсатися в намулі бездонного океану, ти розплющуєш свої очі, схожі на двофутові фотографічні лінзи, і розправляєш плечі, так поволі-поволі, адже на них великим тисне океан. Голос Туманного горна лине з-над тисяч морських миль, слабкий і знайомий, і в тебе у нутрі розпалюється вогонь. Ти повільно-преповільно здіймаєшся. Живишся табунцями тріски та іншої дрібної риби, зграйками медуз і при цьому неквапом піднімаєшся, піднімаєшся всі осінні місяці, весь вересень, коли опустилися перші тумани, весь жовтень, коли імла стала тужавіти і ввімкнувся Туманний горн, і вже пізнього листопада, після декомпресії, що відбувалася день у день, і підйому на кілька футів щогодини, ти біля поверхні, все ще живий. Повільніше треба. Якщо виринати одним махом, то можна вибухнути. Того три місяці йде на підйом і ще пару днів — на заплив холодними водами в напрямку маяка. І ось ти вже тут — ген де — об'явився, Джонні, вночі, хай йому грець, найбільша почвара світу. До тебе волає маяк, такий собі довгошиїй, як і ти, стирчить із води з тілом, подібним до твого, і (що найважливіше) голосом достоту ти сам один. Тепер ти, Джонні, збагнув, га? Збагнув?
Заревів Туманний горн.
І монстр відповів.
Я бачив усе. Я знав усе: мільйоноліття одинокого чекання на когось, хто так ніколи і не прийшов. Мільйоноріччя всамітнення на дні моря й божевілля часу, проведеного там, за який у небі зникли птахи-рептилії, на материку висохли болота, минула доба лінивців та шаблезубів, що знайшли свій кінець у смоляних ямах, а в горах з'явилися схожі на білих мурах люди.
Заревів Туманний горн.
— Торік, — знову почав МакДанн, — істота кружляла й кружляла, кружляла й кружляла навколо цілісіньку ніч. Певно, була спантеличена, того й не наважилася на зближення. Можливо, боялася. А ще сердилася після довгого шляху сюди. Зате наступного дня, коли туман несподівано розступився і визирнуло біле сонечко в блакитному небі, монстр утік із-під його гарячого проміння та тиші і більше не вертався. Я так гадаю, він цілий рік думав та обмірковував це зусібіч.
Потвора була вже в ста ярдах від нас, постійно перекрикуючись із Туманним горном. Коли промінь маяка цілив в очі істоти, в них прозирали тільки вогонь і лід, вогонь і лід.
— От тобі урок життя, — промовив МакДанн. — Ми завжди на когось намарно чекаємо вдома. Ми завжди в чомусь не чуємо душі, що не може нам відповісти взаємністю. Минає час, і ми вже хочемо знищити це щось, чим би воно не було, аби тільки не краялося через нього серце.
Створіння чимдуж пливло на маяк.
Заревів Туманний горн.
— Подивимось-но, що станеться далі, — проказав МакДанн і вимкнув Туманний горн.
Хвилина тиші, яка запанувала по цьому, забриніла так, що ми чули гупання власних сердець у скляній маківці вежі і повільне обертання прожектора в оливі.
Чудовисько спинилося і завмерло. Кліпнули його очиська-ліхтарі. Воно роззявило пащу і здобулося на подобу клекотіння, судячи з рокоту — геть вулканічне. Істота покрутила навсібіч головою в пошуках звуку, який розчинився в тумані, а потім вирячилася на маяк. Знову рокотіння. Аж раптом в очах зайнявся вогонь. Потвора здибилася, замолотила по воді лапами і кинулася на нашу башту з поглядом, сповненим гнівної муки.
— МакДанне, — загорлав я. — Ввімкни же горн!
Мій напарник намацав рубильник. Та навіть клацнувши ним, залишалося тільки спостерігати за монстром, що став горою і вчепився велетенськими лапами у башту. Світло мерехтіло в ороговілих перетинках між пальцями. Гігантське праве око на зболеній голові зблиснуло переді мною, немов казан, у який я був готовий із криком провалитися. Маяк здригнувся. Заголосив Туманний горн, і у відповідь заголосило чудовисько. Воно обхопило вежу, і от, його зуби вже скреготіли по склу, що посипалося нам на голову.
МакДанн схопив мене за руку:
— Вниз!
Башта здригнулася, загойдалася і почала рушитися. Туманний горн ревів дуетом із потворою. Ми перечепилися і мало не полетіли сторчголов униз по східцях.
— Хутко!
Коли ми вискочили на перший поверх, башта почала рушитися. Довелося пірнути під сходовий просвіт і заховатися в маленькому кам'яному підвалі. Нагорі тисячами торохтів град із каміння. Раптом замовк Туманний горн. Чудовисько з усіх сил кинулося на вежу, і вона почала падати. Ми з МакДанном, міцно обійнявшись, гупнули навколішки, а навколо нас вибухнув світ.
Коли все скінчилося, нас оточувала сама лиш темрява і шум морського прибою на кам'яних завалах.
І ще один звук, крім цього.
— Слухай, — тихо промовив МакДанн. — Слухай.