Дзижчання проникло в неї через п'яти, піднялося майже стрункими ніжками і розлилося по всьому тілу. Дісталось і торкнулося самого серця, збудивши в ньому почуття, яке виникало в неї від споглядання Берті, коли той бувало мостився на верхній планці огорожі для худоби, мов на сідалі. Звук підібрався до голови і заповнив найменші пазухи черепа, де вгніздився своїм співом, як це інколи трапляється з піснями про кохання чи добротними книжками.
Гудіння все собою заполонило. Воно стало невід'ємною складовою і власне ґрунту, і кактуса, який у ньому зростав. Бриніло в повітрі і розносилося ним, ніби полуденний жар.
— Що воно таке? — трохи спантеличено поцікавилася жінка, розглядаючи споруду.
— Скажу тільки, що це, напевно, якась електростанція або силова установка. Більше мені нічого не відомо, — відповів Берті, посмикавши за ручку дверей. — Відчинено, — здивувався він. — Шкода, тут нікого немає. Двері розчинилися навстіж, і зсередини вирвалось уже голосніше дзижчання, промайнувши тремкою хвилею в них над головами.
Подружжя разом увійшло до врочистого співочого приміщення. Дружина міцно тримала чоловіка попід руку.
Вони потрапили наче в тьмяне підводне царство, з плавними обрисами, чисте і вигладжене, немовбито щось постійно вшановувало його своєю мінливою присутністю, залишаючись невидним, рухливим та невгамовним. Обабіч від входу, здалося їм спершу, один за одним у два ряди мовчки стояли люди. Але потім стало зрозуміло, що це округлі, зовні чимось схожі на артснаряди, машини. Це вони гуділи. Від кожного чорно-сіро-зеленого пристрою тікали золоті кабелі і кольору лайма дроти. Поруч знаходилися якісь срібні металеві сумки з малиновими ярличками і білими написами на них, а посередині розташувалася схожа на таз яма, що в ній на захмарній швидкості крутилася якась штукенція, ніби промиваючи невидимі речовини. Центрифуга так хутко оберталася, що, здавалося, стоїть, насправді, на місці. Мідні змії, яким кінця краю не було видно, звисали кільцями в сутінках під стелею, а вертикальне мереживо труб здіймалося із цементної підлоги до вогненної барви цегляних стін. Усе навколо здавалося чистим, немов розряд зеленої блискавки, і запах навколо стояв відповідний. Щось тут поруч тріщало, приплямкувало, наче за обідом, сухо шелестів незнаний папір. У місцях контакту дротів із фаянсовими котушками та ізоляторами із зеленого скла мерехтіли, перебігали, тріщали, іскрилися і шипіли сині вогники.
Надворі, в реальному світі, починався дощ.
Їй анітрохи не кортіло залишатися тут, серед людей, які виявилися не людьми, а непевними машинами, та поміж звуків музики, яку міг би видавати орган, якому заціпило на нижній і високій ноті водночас. Проте всі вікна вже полоскала злива, і Берті проказав:
— Схоже, це надовго. Можливо, доведеться тут заночувати. Та й пізно вже. Сходжу-но я за речами.
Вона промовчала у відповідь. Краще б вони їхали далі. Куди саме і як, жінка точно не знала. Але в місті, принаймні, вона простягла би гроші і купила квитки на поїзд, і міцно тримала би їх у руці, а потім неслася б уперед у вагоні, який би швидко тягнув за собою шумний локомотив, після чого пересіла би на нових коней або в машину у сотнях миль звідсіль і знову їхати, і стати врешті-решт біля матері, ще живої або вже мертвої. Все залежало від часу та рівного дихання. Їм судилося минути чимало місцин, яким і запропонувати було, власне, нічого, крім як землі твердої для ніг, повітря для носа, їжі для її знімілих вуст. А ці були гірші, ніж геть нічого. «Навіщо взагалі їй до матері? Щось казати, махати руками? — запитувала жінка у самої себе. — Яка з них користь?»
Підлога під її ступнями була чиста, немов затверділа річка. Коли йти по ній, вона тріщала, відлунюючи зусібіч дрібного слабкою канонадою по всьому приміщенню. Будь-яке промовлене тут слово верталося назад, немовбито з гранітної печери.
Позад неї було чутно, як Берті розв'ючував коней. Він розстелив сірі ковдри і розклав на них маленьку збірню бляшанок із харчами.
Стояла ніч. Дощ і надалі мережив потоками води зелені шибки у вікнах, що тепер ніби вбралися у сплутані м'які шовкові завіси. Вряди-годи гуркотіло, і звуки грому впереміш із холодною зливою та подувами вітру, що носив за собою жмені піску та жорстви, лавиною зрушувалися на подорожніх.
Собі під голову жінка підмостила складену ганчірку, та як би вона не крутилася вві сні, дзижчання вражаючої електростанції діставалося до неї крізь тканину. Вона крутилася, заплющувала очі, вертілася, але нічого-нічогісінько не помагало. Довелося підвестися, збити ще раз «подушку» і знову лягти.
Дзижчання нікуди не зникло.
Навіть не озираючись, внутрішнім глибоким чуттям вона знала, що чоловік теж не спить. Вона завжди знала. Всі ці літа, які вони прожили разом. Справа в малопомітних звуках його дихання. Точніше кажучи, в їх відсутності. Адже зітхання лунали в ретельно продуманих тривалих інтервалах. Вона була впевнена, що він спостерігав за нею в цій дощовій темряві, переживав за неї і пильнував своє дихання.
У мороці вона розвернулася:
— Берті?
— Так?
— Мені теж не спиться.
— Я знаю, — відповів він.
Вони лежали. Вона — витягнувшись, непорушно, він — трохи скрутившись у калачик, як розслаблена рука з напівзігнутими пальцями. Вона провела очима вздовж його темної невимушеної пози, і їх заполонило незбагненне зачудування.
— Берті, — пролунав її голос після тривалої мовчанки, — як... як тобі вдається ось так жити?
Він витримав паузу.
— Про що це ти?
— Як ти відпочиваєш? — Вона затнулася. Погано прозвучало. Складалося враження, ніби вона його в чомусь звинувачувала, попри те, що навіть не думала про таке. Він завжди про все турбувався. Чоловіки його породи бачать все у пітьмі, і їх це вміння не вводить в оману. Зараз він переживав за неї, за її маму, живу чи мертву, але його переживання здавалося якимсь байдужим та безвідповідальним. Хоч не було ні тим, ні іншим. Всі його турботи сиділи глибоко в ньому самому. Проте залишали поруч місце трошки для віри, трошки для переконання, яке її допускало, навіть радо вітало, не кажучи вже про те, щоб оспорювати. Щось у ньому спершу опанувало скорботою, потім представило її, спізнавши всі її візерунки, перш ніж передати вісточку про неї всім спраглим частинам тіла. Віра в його тілі розрослася лабіринтом, де ця скорбота взяла і довіку пропала, так не діставшись вразливого місця. Інколи від його віри можна було оскаженіти, піддавшись безглуздим мотивам. Щоправда, цей гнів швидко минав, адже марно було критикувати людину, спокійну як двері.
— Чому я не набралася цього від тебе? — нарешті вимовила вона.
— Набралася чого? — тихо розсміявся він.
— Усього іншого я набралася. Я повністю притерлася до тебе. У цьому житті ти навчив мене геть усьому. — Вона затнулася. Пояснення давалися важко. Їхнє життя скидалося на теплий кровоток живої людини, його тихий плин тканинами тіла в обидва боки.
— Усього, крім релігії, — пояснила вона. — З нею нічого так і не вийшло.
— Ось так взяти і набратися релігії не можна. Інколи просто розслабляєшся, і ось воно вже є.
Розслабляєшся, подумала вона. Як розслабляєшся? Можна розслабити тіло, а що робити з думками? Вона стисла пальці. Обвела недбалим поглядом величезне приміщення електростанції. Машини нависали над нею темними обрисами, по яких миготіли дрібні іскорки. Дзижчання, дзижчання і ще раз дзижчання пробиралося її руками.
Сонна. Втомлена. Вона куняла. Склепила повіки, розплющила очі, знову склепила, розплющила. Дзижчання і ще раз дзижчання пробирало її до мозку кісток, ніби в її тілі та голові за ниточки підвісили дзижчалок колібрі.