«Потім Ілон, попри двадцять годин роботи без перепочинку, твердо й емоційно сказав: ”Що стосується мене, то я ніколи не здамся. Чуєте? Ніколи”. Здається, після цих слів більшість пішли б за ним у самісіньке пекло, захопивши крем для засмаги. Я ніколи не бачила сильнішого вияву лідерських якостей. За якісь секунди відчуття зневіри і поразки зникли — люди зосередилися на майбутньому замість того, щоб озиратися у минуле».
Ось де сила, здавалося б, звичайної промови. І навіть якщо ви не керівник компанії, вдалий виступ може відчинити нові двері або піднести по кар’єрних щаблях.
Спікери TED поділилися з нами чудовими історіями про вплив своїх промов. Іноді їм пропонують написати книжку або знятися у фільмі, підвищують гонорари і роблять несподівані фінансові пропозиції, але найкращі історії — про силу ідей та зміну долі. В Емі Кадді є дуже популярна промова про те, як мова нашого тіла може розвинути впевненість у собі. Після виступу вона отримала понад 15 тисяч листів від людей з різних куточків світу, яким ці поради стали в пригоді.
А запальна промова Вільяма Камквамби, юного винахідника з Малаві, про те, як у 14 років він збудував вітряк у своєму селі, запустила ланцюжок подій, в результаті яких його прийняли на інженерну програму Дартмутського коледжу.
Ця історія трапилася зі мною. 2001 року я перейняв управління TED, ще не оговтавшись від майже повного краху компанії, яку власноруч розбудовував 15 років. Мене жахала перспектива ще однієї публічної поразки. Я всіляко переконував спільноту TED підтримати мої ідеї, але боявся, що все це скінчиться нічим. Тоді TED був лише щорічною конференцією в Каліфорнії, яку очолював харизматичний архітектор Сол Вурман — серце і мозок всієї організації. Щороку її відвідували близько 800 людей, і більшість з них не вірили у життя TED після Вурмана. Він провів останню конференцію у лютому 2002 року, і я мав один-єдиний шанс переконати всіх, що TED подолає складний період. Однак без досвіду організації конференцій, попри всі зусилля, вдалося залучити лише 70 людей.
Останній день прощальної конференції Вурмана. Для мого виступу передбачено лише 15 хвилин. Але є маленький нюанс: я від природи не оратор. Часто зловживаю «ну» і «е-е-е». Можу просто зупинитися посеред речення, щоб підібрати слова. Я здаюся надто серйозним і тихо розмовляю. Не всі розуміють мій тонкий британський гумор.
Тоді я дуже нервувався: раптом виглядатиму посміховиськом? І чи зможу взагалі вийти на сцену? Я викотив із-за лаштунків стільця, сів і почав говорити.
Варто лише згадати цей виступ — і мене аж трусить. Сьогодні змінив би в ньому майже все, починаючи із пом’ятої білої футболки. Я ретельно продумав, що саме хочу сказати, адже серед глядачів були ті, що боролися за життя TED. Варто лише запалити в них іскру — і нам би вдалося змінити ситуацію. Багато хто в залі, як і я, через нещодавній крах доткомів[4] зазнав збитків. Можливо, це і є точка зіткнення?
Я говорив від щирого серця і намагався бути якомога відкритішим і переконливішим. Я зізнався, що тільки-но збанкрутував. Що вважаю себе повним невдахою. Що занурення у світ ідей — це єдиний вихід для мене. Що TED — унікальне місце для поширення будь-яких ідей, яке значить для мене все. Що я подолаю усі перепони заради збереження його цінностей. І що, врешті-решт, ця конференція виховувала і надихала нас стільки років... а ми просто дозволимо їй померти?
До речі, я трохи розрядив атмосферу сумнівним анекдотом[5] про дружину Шарля де Голля, яка шокувала гостей на дипломатичній вечері, виказавши свої непристойні бажання через помилку у слові «щастя». Але я не помилявся, коли заявив, що справжнє щастя для мене — це благополуччя TED.
На мій превеликий подив, засновник Amazon Джефф Безос, який сидів у центрі зали, підвівся з оплесками після моїх фінальних слів. І за ним усі глядачі. Здавалося, наче спільнота в одну мить вирішила підтримати новий етап у розвитку TED. І за якусь годину перерви близько двохсот людей купили квитки на конференцію в наступному році — це й стало запорукою успіху.