А ось вступ із чорнової версії промови соціолога Еліс Гоффман.
«Коли я вступила на перший курс Пенсильванського університету, то одним із предметів була соціологія: ми мали самостійно вивчати місто шляхом спостережень і безпосередньої участі. Я працювала в університетському кафетерії — готувала бутерброди і салати. Моєю начальницею була шістдесятирічна афро-американка, яка жила в чорному кварталі у передмісті. Наступного року я взялася вчити її онучку Аїшу, що вступила до дев’ятого класу».
Загалом її виступ не зазнав змін. Був перероблений лише вступ, який мав налаштувати на палку промову.
«На шляху до дорослого життя американських дітей супроводжують два заклади. Про перший ми чули багато — коледж. Він має деякі недоліки. Зазвичай це висока ціна, яка заганяє молодих людей у борги. Але, врешті-решт, це непоганий шлях...
Однак сьогодні я хочу поговорити про другий заклад, який пильно спостерігає за дорослішанням дітей у Сполучених Штатах. Це в’язниця».
Таке чудове формулювання допомогло привернути увагу кожного в залі до трагедії американських в’язнів: «Та вони ж могли навчатися в коледжі».
Звісно, можна переборщити з театральністю й втратити глядачів. Іноді треба встановити з аудиторією певний зв’язок перед сильною чи вражаючою фразою. Але й не треба надто спрощувати свої слова. Якщо зробити все правильно, то це стане добрим початком промови.
Уявіть, що вам запропонували прослухати виступ про паразитів. Ви, напевно, відмовитесь, але в такому разі ви точно не чули про письменника Еда Йонга.
Ось початок його промови:
«Стадо антилоп, косяк риб, зграя птахів... Безліч тварин збираються у величезні групи — захопливе диво світу природи. Але задля чого? Зазвичай ми відповідаємо щось на зразок “один у полі не воїн”, адже тваринам так легше захищатися, полювати, розмножуватися... Таке пояснення в цілому правильне, але ми робимо один поспішний висновок, що всі тварини контролюють свою поведінку й тіло. А це не завжди так».
І далі він описує, як креветки збираються разом лише тому, що паразитам в їх мозку потрібно, щоб креветок помітили хижі фламінго, в шлунку яких паразити продовжують свій цикл життя. Менш ніж за хвилину наш мозок зробив сальто. Що-о-о-о? У природі таке існує?! Ви дуже хочете дізнатися більше. Як? Чому? Що це означає?
Цікавість — найбільш універсальний інструмент для того, щоб захопити аудиторію. І він завжди у вашому розпорядженні. Якщо мета вашої промови — поселити ідею в голови глядачів, то цікавість — це пальне для активної участі аудиторії в процесі.
Нейробіологи говорять про прогалини у знаннях, які намагається заповнити мозок. Єдиний спосіб це зробити — змусити тіло уважно слухати спікера. І це чудово.
Тож як розпалити цікавість? Просто поставте запитання!
Але не будь-яке. Несподіване запитання.
«Як побудувати для всіх щасливе майбутнє?» Дуже загально. Кліше. Мені вже нудно.
«Як чотирнадцятирічна дівчинка з 200 доларами в кишені змусила ціле місто зробити величезний крок у майбутнє?» Ось тепер поговоримо.
Іноді невеличка картинка може викликати цікавість до, здається, зовсім не цікавого питання. Ось як почав свою промову філософ Майкл Сендлер:
«Поміркуймо разом: “Яку роль відіграють гроші й ринок у нашому суспільстві?”»
Цікаво? Можливо, не дуже. Але ось як він продовжує:
«Сьогодні за гроші можна купити майже все. Якщо ви засуджені до ув’язнення в Санта-Барбарі, штат Каліфорнія, то ви можете заплатити за поліпшення умов. Так, це правда. І за скільки б ви думали? Є припущення? Може, п’ять тисяч доларів? Та ну, це ж не готель “Рітц”. Це в’язниця! Вісімдесят два долари за добу».
Якщо перше питання не привернуло уваги, то вражаюча історія з в’язницею доводить його важливість.
Але якщо ви хочете розпалити цікавість, не варто ставити питання руба. Принаймні не в першому реченні. Просто подайте тему несподіваним чином, щоб у головах глядачів засвітилася лампочка під назвою «цікавість».
Ось слова В. С. Рамачандрана:
«Я вивчаю людський мозок, його функції та структуру. І в мене є прохання: уявіть на секунду його можливості. У вас в голові півтора кілограми желе, яке можна умістити на долоні. І це желе може споглядати всеосяжний міжзоряний простір. Воно може осягнути поняття безмежності і навіть осягнути поняття себе, що осягає поняття безмежності».
Заінтриговані? Я теж. Так само мене зацікавила й астроном Жанна Левін:
«Маю прохання: прийміть на секунду простий факт, що більшість наших знань про Всесвіт з’являються зі світла. Ми стоїмо на Землі, дивимося у нічне небо й споглядаємо зорі неозброєним оком. Сонце може спалити сітківку ока. Місяць не світить, а лише відбиває світло. Відтоді, як Галілей направив перший телескоп на небесне тіло, знання про величезні епохи з історії Всесвіту приходять до нас зі світлом. За допомогою сучасного обладнання ми змогли відзняти неймовірне німе кіно про космос: ряд кадрів, які відбивають нашу історію ще з часів Великого вибуху. Але Всесвіт — не німе кіно, тому що він не мовчить. Я переконаю вас, що в нього є звук, і його створює сам космос, адже він — величезний барабан».