«Ось, любий Море, якою довгою розповіддю я втомив тебе. Мені було б просто-таки соромно так довго переказувати все це, якби ти сам не наполягав на цьому і якби я не мав враження, що ти, зацікавлений моєю розповіддю, не хотів нічого з неї упустити. У всякому разі, я вважав своїм обов’язком переказати все це, хай дещо стисліше, з уваги на поведінку деяких осіб, які не погоджувалися з моїми поглядами, але відразу їх схвалювали, коли мені підтакував кардинал. Вони догоджали йому до такої міри і так підлещували, що ледь не всерйоз сприйняли вигадку нахлібника, яку кардинал потрактував як жарт. З того ти можеш зробити висновок, як цінили б придворні мене й мої поради».
«Далебі, мій Рафаїле,— сказав я,— ти зробив мені велику приємність. Твоя розповідь була розумна й разом з тим сповнена принади. Крім того, слухаючи її, мені здавалось, що я не тільки перебуваю на батьківщині, а й навіть у деякій мірі до мене повертається моє дитинство під впливом зворушливої згадки про того кардинала, при дворі якого я виховувався у хлоп’ячі роки. Друже Рафаїле, ти не можеш собі уявити, наскільки ти став мені дорожчим, коли з такою теплотою згадав про цього мужа, хоч ти взагалі дуже дорогий мені. Все ж я незмінно дотримуюсь думки, що ти своїми порадами можеш принести суспільству багато користі, якщо побореш у собі нехіть до палаців володарів. А зробити це ти повинен насамперед як чесна людина. Адже і твій Платон відстоює погляд, що держави тільки тоді будуть щасливі, коли філософи стануть царями або царі — філософами[59]; однак не скоро прийде те щастя, якщо філософи не зволять навіть давати своїх порад царям?»
«Ні,— заперечив він,— філософи не настільки невдячні, щоб не робити цього з дорогою душею, навпаки, багато з з них виконали свій обов’язок виданням відповідних творів, аби тільки носії високої влади були готові прислухатися до добрих порад. Але Платон, безперечно, блискуче передбачив, що коли царі самі не навчаться філософствувати, то, змалечку набравшись хибних поглядів і заразившись ними, вони ніколи не підуть за порадами філософів. Це сам Платон перевірив на собі при дворі Діонісія[60]. Невже ти гадаєш, що мене не вигнали б або не виставили б на посміховище, якби я при дворі якого-небудь короля запропонував мудрі проекти законів і намагався викоренити згубні зародки зла?
Так ось, уяви собі, що я перебуваю при дворі французького короля[61] і засідаю в його раді у той час, коли в найтаємнішому місці розумні люди під головуванням самого короля ламають собі голови над тим, якими хитрощами і штучками король міг би зберегти Мілан[62], повернути собі нестійкий Неаполь[63], згодом підірвати могутність Венеції[64], підкорити собі всю Італію[65], далі заволодіти Фландрією, Брабантом, нарешті, приєднати до свого королівства всю Бургундію[66], крім того, поширити свою владу на інші народи, на які напасти він уже давно виношує намір. Тут один радить укласти з венеціанцями союз, який має так довго тривати, поки це буде вигідно королю, повідомити їм про свої плани, навіть залишити в них частину здобичі, щоб вимагати її повернення після успішного завершення всіх справ. Другий радить найняти німців[67], третій — задобрити грішми швейцарців, четвертий вважає, що золотом, немов жертвою, треба умилостивити імператорську величність[68]. У той час коли один вважає за необхідне владнати справи з королем Арагонії[69] і, як запоруку миру, відмовитися від чужого королівства Наваррського, інший намовляє, щоб володаря Кастілії обплутати за допомогою якоїсь обіцянки, породичатися[70] з ним і за велику винагороду перетягнути на свій бік кількох видатних його придворних. Далі надходить черга вирішити найскладніше питання, що постановити в справі Англії. Радять, що, у всякому разі, треба вести з нею переговори про мир, закріпити найміцнішими узами завжди нетривкий союз з нею й про людське око називати англійців друзями, а розглядати їх як ворогів. Тим-то завжди слід, про всяк випадок, тримати напоготові, немов на варті, шотландців[71], які тільки й чекають слушної нагоди, щоб їх випустили проти англійців, коли ті трохи поворухнуться. Отож треба таємно (робити це явно не дозволяють договори) підтримувати якогось визначного шотландського вигнанця, котрий доводив би, що він має права на англійський трон,— саме у такий спосіб можна вгамовувати ненадійного короля Англії. І тут, підкреслюю, в такій напруженій обстановці, коли стільки видатних людей наввипередки даватимуть свої поради, як вести війну, я, непомітна людина, підведуся й накажу повернути вітрила назад[72], пораджу залишити Італію, відстоюючи погляд, що треба сидіти вдома, бо одне Французьке королівство занадто велике, щоб ним один чоловік міг добре керувати; і тому, роблю тут висновок, хай король не подумує про приєднання інших країн. Як сприйняли б мої поради? Далі я звернув би їхню увагу на спосіб життя ахорійців[73] — народу, що живе на південний схід від острова утопійців. Ахорійці вели колись війну, щоб здобути для свого короля сусіднє королівство, яке, як він твердив, повинно йому перейти в спадок на підставі стародавніх узів свояцтва. Коли вони нарешті домоглися свого, то побачили, що утримування цього королівства в послуху завдає більше клопоту, ніж його підкорення. Підкорене населення то піднімалось на повстання, то зазнавало нападу ззовні. Через те доводилося увесь час воювати або проти нових підданців, або захищати їх, і ніколи не було змоги розпустити військо. Тим часом країна ахорійців розорялася, гроші пливли за кордон; ахорійцям доводилось проливати кров заради мізерної слави однієї людини, мир від цього не став анітрохи міцнішим, безперервна війна підірвала устої моральності всередині держави, люди знайшли смак у розбійництві, вбивства ставали все зухвалішими; ніхто не поважав законів. А володар, увага якого розривалась на два королівства, не міг приділити достатньої уваги кожному з них. Нарешті ахорійці, бачачи, що цим лихам не буде кінця-краю, скликали народні збори і чемно запропонували своєму королю залишити при собі на власний розсуд одне з двох королівств, бо з двома він не справляється. Доводили, що вони є надто великим народом, щоб ними правив король, поділений надвоє. Адже ніхто не схоче взяти на роботу навіть погонича мулів, якщо буде знати, що він служить одночасно іншому господарю. Ось так цей благодушний володар змушений був задовольнитися старим королівством, передавши недавно завойоване королівство одному з друзів, якого незабаром звідти вигнали.
60
Мова про Діонісія Молодшого, правителя найбільшого сіцілійського міста Сіракуз (357—354 рр. до н. е.). Платон тричі побував на Сіцілії, сподіваючись, що правителі Сіракуз Діонісій Старший і його син Діонісій Молодший під його впливом стануть освіченими володарями і створять ідеальну державу на зразок описаної ним у творі «Держава». Але його сподівання виявились марними.
61
Йдеться про Людовіка XII, короля Франції з 1498 по 1515 рр.; його наступником став Франціск І (1515—1547).
64
За договором в Камбре 1508 р. Венеція підпала під вплив французького короля Людовіка XII, іспанського короля Фердінанда, австрійського імператора Максиміліана І й папи римського Юлія II.
65
У той час Італія не становила однієї централізованої держави, а складалася з п’яти незалежних держав (Мілан, Рим, Неаполь, Венеція, Флоренція) та низки дрібних феодальних володінь.
66
У 1477 р. французький король Людовік XI після смерті бургундського герцога Карла Сміливого захопив Бургундію. Але Максиміліан Австрійський одружився з дочкою Карла Марією і здобув право на Бургундію, Фландрію і Брабант, які відійшли до Австрії.
67
Німці й швейцарці в ті часи служили найманими солдатами (т. зв. ландскнехтами) в інших державах.
69
Король Арагонії — Фердинанд II (1474—1516), батько Катерини — першої дружини англійського короля Генріха VIII.
Він у 1512 р. завоював частину Наваррського королівства. Завдяки одруженню з Ізабеллою Кастільською об’єднав під одною владою майже всю Іспанію. Арагонія, Наварра, Кастілія становили в той час окремі королівства.
70
Під час писання «Утопії» велися переговори про шлюб кастільського принца Карла з дочкою французького короля Людовіка XII.
71
Франція підтримувала традиційну ворожнечу між шотландцями і англійцями, розраховуючи на допомогу Шотландії на випадок війни з Англією.
72
...повернути вітрила назад...— метафора в значенні «змінити політичний курс»; латинське прислів’я. (Див.: Еразм. «Адагії», 1401).
73
Ахорійці — грецьке складне слово, яке складається з заперечної частки α й іменника Χωρα — «країна», «земля» (досл. «безземельні»). Можливе тлумачення від прикметника αχωροζ— «той, що цурається танцю», «похмурий».