Більше того, опинившись у такому оточенні людей, яким легше зіпсувати навіть найкращу людину, ніж самим виправитися, ти не зможеш чим-небудь корисним прислужитись державі. Спілкування з такими розбещеними людьми або зіпсує тебе, або, якщо вдасться тобі зберегти чесність і невинність, ти будеш змушений прикривати чужу злобу і глупоту. Отже, немає й мови, щоб оцим кружним шляхом можна було що-небудь змінити на краще. Тому Платон у своєму чудовому порівнянні доводить, що мудреці мають право утриматись від участі в правлінні державою[89]. Бо вони бачать, що народ, заполонивши вулиці, мокне під зливою, але не можуть намовити людей сховатися від дощу й зайти в будинки. І ось мудреці, знаючи, що коли вийдуть на вулицю, то нічого не доб’ються, а тільки промокнуть разом з іншими, сидять у помешканнях, задоволені тим, що хоч і не можуть вилікувати чужої глупоти, але принаймні самі забезпечені від зливи.
Зрештою, дорогий Море, якщо сказати тобі щиру правду, то, на мою думку, всюди, де є приватна власність, де все вимірюється вартістю грошей, там навряд чи слід сподіватися, щоб у державі панувала справедливість і був добробут. Хіба що ти назвеш справедливим такий стан речей, коли все найкраще дістається найгіршим людям, чи вважатимеш правильним те, що все розподіляє між собою жменька людей, та й вони живуть не дуже-то щасливо, тоді як всі інші зовсім нещасні.
Беручи це до уваги, я наодинці сам з собою задумуюсь глибоко над дуже розумними і гідними пошани основами життя утопійців, які правлять державою з допомогою небагатьох законів, але так успішно, й доброчесність там у ціні при загальній майновій рівності, й всі живуть у добробуті. З другого боку, я порівнюю з їхніми звичаями спосіб життя стількох інших народів, які вічно у себе наводять порядок, однак не домоглися належного порядку, бо кожний називає своєю власністю все те, що йому дісталося; щодня видається там безліч законів, але і їх недосить, щоб хто-небудь домігся чогось із їхньою допомогою або щоб захистили вони чи чітко відрізнили від чужого те, що кожний називає своєю власністю. Про це свідчать незліченні позови, які раз у раз виникають, і ніколи не буде їм кінця-краю. Так ось, повторюю, коли я роздумую над тим сам з собою, то віддаю справедливість Платонові й не дивуюся більше, що в нього відпала охота вводити які-небудь закони тим народам[90], котрі знехтували принципами, за якими всі блага розподіляються порівну між усіма членами суспільства. Цей мудрець збагнув, що єдиною умовою загального добробуту є проголошення майнової рівності. Тільки не знаю, чи можна її запровадити там, де у кожного є своя власність. Річ у тім, що кожний намагається, спираючись на певні законні підстави, привласнювати собі якомога більше, і яким великим не було б народне багатство, його поділить між собою небагато людей, залишаючи трудівникам злидні. Звичайно, буває так, що одні заслуговують долі інших, бо багатії зажерливі й нечесні, а бідарі, навпаки, люди скромні й прості, які своєю щоденною працею дають більше користі суспільству, ніж самим собі.
90
Давньогрецький письменник Клавдій Еліан (друга половина II ст. н. е.) у своїй збірці історичних новел і анекдотів «Строкаті розповіді» (II, 42) повідомляє, начебто Платон, який погодився поїхати на запрошення фіванців і аркадян навчати їхню молодь, дізнавшись, що вони негативно ставляться до загального рівноправ’я, відмовився від свого рішення.