Тепер подивись, як мало клопоту утопійці мають з виготовленням собі одягу. По-перше, на роботі вони недбайливо обгорнені шкурами та хутрами, які служать їм протягом семи років. Коли виходять на вулицю, то вдягають зверху довгий плащ, що прикриває згаданий грубий одяг. Колір цього плаща на всьому острові однаковий, до того ж це природний колір вовни. Тому утопійці набагато менше потребують сукна, ніж деінде, та й воно там значно дешевше, ніж в інших країнах. Виготовлення полотна з льону вимагає менше праці, й тому воно там у широкому вжитку. Головна увага звертається на те, щоб полотно було біле, а вовняне сукно виготовлене чисто; тонкості тканини не надають значення. Внаслідок цього, коли в інших країнах одній людині мало чотирьох або п’ятьох вовняних плащів різного кольору і стількох же шовкових сорочок, а деяким, розніженим, мало навіть десятьох, то в Утопії кожний задовольняється одним вбранням, яке носить переважно два роки. Для утопійця відпадає потреба домагатися більшої кількості одягу, бо, маючи більше, він все одно не захистився б краще від холоду й не став би анітрохи чепурнішим.
Отже, у зв’язку з тим, що всі утопійці зайняті корисними ремеслами і для їхнього виконання досить невеликої затрати праці, в них спостерігається загальний достаток. Інколи вони посилають велику кількість людей за місто для лагодження пошкоджених громадських доріг. Дуже часто, коли й такого роду роботи не потрібні, вони привселюдно оголошують зменшення годин праці, бо власті вважають за недоцільне завантажувати громадян усупереч їхній волі зайвою роботою. Адже головна мета суспільного ладу цієї країни ось у чому: наскільки це дозволяють суспільні потреби, позбавити громадян тілесного рабства, вивільнивши їм якнайбільше часу для духовної свободи й освіти. У цьому, на думку утопійців, полягав щастя в житті.
А втім, уже, здається, настав час з’ясувати, як спілкуються громадяни один з одним, які взаємовідносини у всього народу і як розподіляють утопійці своє майно. Населення міста складається з сімей, переважно пов’язаних між собою узами спорідненості. Коли дорослі дівчата виходять заміж, то перебираються в дім чоловіка, а сини та внуки залишаються у своїй сім’ї й підлягають найстарішому з її членів, якщо тільки він не вижив з розуму від старості. Тоді його місце займає найближчий йому за віком. Щоб у місті не було населення замало або щоб воно не збільшилось надмірно, застосовуються відповідні запобіжні заходи. Так, населення кожного міста, без його околиць, повинно налічувати шість тисяч сімей, а кожна сім’я не може мати менше як десять і не більше як шістнадцять дорослих. Кількість малолітніх дітей заздалегідь не обмежується. Такий стан можна легко зберегти, бо коли якась сім’я надто розростається, тоді надмір дітей переводять у менш численну сім’ю. Якщо у якомусь місті стає більше жителів, ніж повинно бути, тоді надлишком поповнюють менш густо заселені міста. Якщо ж трапиться, що перенаселення матиме місце на всьому острові, тоді вони вибирають з кожного міста певну кількість громадян і на найближчому суходолі, де тільки у тубільців є досить зайвої, до того ж необробленої землі, закладають колонію за своїми законами, запрошуючи тубільців жити разом з ними. В разі згоди, об’єднані тим самим укладом життя і звичаями, вони легко зживаються з обопільною користю. Завдяки своїм знаряддям праці утопійці домагаються того, що земля, яка раніше здавалась скупою та неврожайною й не задовольняла потреб одного народу, тепер дає прожиток двом народам. Якщо тубільці відмовляються від співжиття, то утопійці виганяють їх з тих володінь, які вибирають собі самі. В разі збройного опору оголошують війну. Річ у тім, що утопійці вважають найсправедливішою причиною війни, коли якийсь народ сам не користується своєю землею, а лише володіє нею як цілиною та пустелею, не дозволяючи іншим її займати й обробляти, хоч, згідно з законом природи, ці інші мають право користуватися нею для свого прогодування. Якщо якийсь нещасливий випадок зменшить кількість утопійців у їхніх містах до такої міри, що її не можна поповнити за рахунок переселення з інших частин острова без порушення встановленого кількісного складу кожного міста (таке, кажуть, трапилося тільки двічі за весь час, коли лютувала жахлива чума), то спад населення поповнюють поворотним переселенням громадян з колоній. Утопійці готові скоріше миритися з занепадом колоній, ніж з ослабленням якого-небудь острівного міста.