Будь же здоровий, мій дорогий Петре Егідію, разом з твоєю прекрасною дружиною. Люби мене, як завжди, бо я тебе люблю навіть більше, ніж раніше.
Книга перша
Не так давно найнепереможніший король Англії Генріх, восьмий з черги під цим іменем, щедро наділений всіма рисами визначного володаря, мав неабиякого значення спірні справи з найяснішим державцем Кастілії Карлом[8]. Так ось, щоб вести переговори і владнати непорозуміння, наш король відправив мене послом у Фландрію як супутника і порадника незрівнянного мужа Кутберта Тунсталла[9], якого нещодавно король, на превелику радість усіх, призначив начальником архіву. Я не буду ніскільки його хвалити — не з побоювання, щоб мене, як його відданого друга, не запідозрили у надто прихильному свідченні його заслуг, а тому, що його чесноти і вченість ціную вище, ніж я міг би передати їх словами. Вони до такої міри відомі й знамениті, що розводитися про них нема потреби, хіба що, славлячи його особу, я опинився б у становищі людини, якій, як-то кажуть, забаглося лампою освітити сонце[10].
У Бругге[11], відповідно до домовленості, нас зустріли ті, кому державець доручив вести справу,— всі люди визначні. Серед них головною особою був бургомістр Бругге, чоловік вельмишановний, а вустами і душею посольства — Георгій Темсіцій[12], настоятель собору в Касселі, красномовний не лише від ученості, а й від природи. До того ж він був чудовий правознавець і неабиякий мастак вести переговори завдяки своєму таланту й великому досвіду.
Коли ми, збиравшись не один раз, у дечому не дійшли певної згоди, вони, попрощавшись з нами, поїхали на кілька днів у Брюссель, щоб дізнатись про думку їхнього державця. А я тим часом, скориставшись нагодою, поїхав у Антверпен. Під час мого перебування в цьому місті відвідували мене різні люди, але наймилішим із усіх був Петро Егідій[13], уродженець Антверпена, чоловік надзвичайно приємний, славнозвісний серед своїх співгромадян великою чесністю й поважністю, достойний якнайвищої пошани. Не знати, чому більше при його молодому віці слід було дивуватись — його вченості чи гарному характеру (він-бо вельми порядний і високоосвічений). До того ж він ставився до всіх з відкритим серцем, а в стосунках з друзями виявляв таку прихильність, безпосередність, вірність і щире почуття, що годі, мабуть, знайти кого-небудь, хто міг би зрівнятися з ним щодо прикмет досконалого друга. Властива йому рідкісна скромність, навіть без дрібки вдаваності, ні в кого не мала стільки простодушності, поєднаної з розсудливістю, як у нього. Далі, в розмові він був такий милий, так незлобливо жартівливий, що своєю невимушеною привітністю і приємними балачками полегшував мені в значній мірі тугу за батьківщиною, рідною домівкою, дружиною й дітьми, побачити яких охопило мене тривожне прагнення, бо вже минуло більше чотирьох місяців, як я їх не бачив[14].
Одного разу я був на богослужінні в храмі діви Марії, прекрасній будівлі, куди ходить сила-силенна віруючих. Коли закінчилася відправа і я мав вернутися в заїзд, то випадково побачив, як Егідій розмовляв з якимсь підстаркуватим чужоземцем, із засмаглим обличчям, довгою бородою та з дорожнім плащем, що недбало звисав з його плеч. Обличчям і одягом він скидався на моряка. Помітивши мене, Петро підходить до мене і вітається. Я хотів відповісти йому, але він відводить мене трохи вбік і каже: «Бачиш цього чоловіка? — і показує на того, з яким він щойно на моїх очах розмовляв.— Я,— каже він,— намірявся прямо звідси повести його до тебе».— «Я був би дуже радий,— відповідаю я й додаю: — Не так йому, як тобі».— «І зовсім ні,— заперечує Егідій,— коли б ти знав цього чоловіка, то зрадів би саме йому. Річ у тім, що з усіх людей на світі ніхто не міг би розповісти тобі стільки історій про невідомі країни та їхніх жителів, скільки знає він, а мені відомо, як жадібно ти слухаєш такі новини».— «Виходить,— кажу,— я правильно здогадався, бо зразу, з першого погляду, визначив, що цей чоловік — мореплавець».— «Усе-таки,— не погоджується Петро,— ти дуже помилився, бо він, щоправда, плавав по морях, але не як Палінур[15], а скоріше як Улісс[16], точніше — як Платон[17]. Адже цей Рафаїл (таке його ім’я, а прізвище Гітлодей[18]) чудово знає латинську мову та й грецькою володіє досконало. Причому, грецьку він засвоїв навіть грунтовніше, ніж латинську, бо цілком присвятив себе філософії, а в цій галузі людського знання, як він дізнався, латинською мовою немає нічого гідного уваги, крім деяких творів Сенеки[19] та Ціцерона[20]. Віддавши братам отчий маєток, яким він володів у себе на батьківщині (сам Рафаїл — португалець), і бажаючи побачити світ, він приєднався до Амеріго Веспуччі[21] й був його нерозлучним супутником у трьох подорожах із тих славних чотирьох, про які повсюдно сьогодні читають, але з останньої подорожі назад не повернувся. Річ у тім, що Рафаїл наполегливо догоджав Амеріго і навіть домігся від нього бути в числі тих двадцяти чотирьох чоловік, яких залишили у фортеці[22] наприкінці останнього мореплавання. Отже, його залишили згідно з його власним бажанням, бо до душі йому більше були мандри, ніж турбота про розкішний гробовець у рідному місті. Адже з його вуст постійно злітали такі вислови: „Хто не має урни, того прах у небі спочинок знайде“[23], або: „Дорога до Всевишнього звідусіль однакова“[24]. Якби не милосердя боже, то він дорого заплатив би за такий спосіб мислення.
8
У травні 1515 р. на пропозицію лондонських купців Томас Мор увійшов до складу королівського посольства, що вирушало у Фландрію для залагодження конфлікту, який виник між англійським королем Генріхом VIII та іспанським принцом Карлом (майбутнім імператором Карлом V) у зв’язку з тим, що Карл, заручений із сестрою Генріха, відмовився від шлюбу. У відповідь на це ображений Генріх заборонив англійським купцям експортувати вовну в Нідерланди (про торгівлю нею було укладено при Генріху VII відповідні договори в 1496 і 1506 рр.), а фламандським купцям було заборонено ввозити в Англію фламандські тканини. Переговори проходили в Бругге, були складними, але зрештою закінчилися успішно: торгівля між Англією й Нідерландами відновилась.
9
Кутберт Тунсталл (1474—1559) — визначний англійський державний діяч і церковний сановник, друг Мора й Еразма Роттердамського.
10
Т. Мор вряди-годи пересипає свій твір латинськими прислів’ями та приказками, почерпнутими із збірника «Адагії», укладеного і виданого Еразмом Роттердамським у 1500 р.
12
Георгій Темсіцій (пом. у 1536 р.) — бельгійський сановник і письменник, ігумен монастиря в Касселі на півночі Франції.
16
Улісс — інакше Одіссей (Улісс — латинська форма імені Одіссея), герой поеми Гомера «Одіссея».
17
Платон (427—348 рр. до н. е.) — давньогрецький філософ-ідеаліст. Подорожуючи, відвідав Єгипет, Персію, Італію, Сіцілію та інші країни. У діалозі «Держава» описав Ідеальний державний устрій з метою втілити свій проект у життя.
19
Анней Сенека (бл. 4 р. до н. е.—65 р. н. е.) — римський письменник і філософ, вихователь імператора Нерона. Представник стоїцизму.
20
Тулій Ціцерон (106—43 рр. до н. е.) — видатний римський оратор, письменник і державний діяч. В уста Гітлодея Т. Мор уклав власну оцінку римської літератури.
21
Амеріго Веспуччі (1451—1512) — флорентійський мореплавець, який чотири рази відвідав Новий Світ і дав перший його опис. Його іменем названа Америка. «Подорожі» Веспуччі були надруковані в 1507 р. Їх, очевидно, читав Т. Мор.
22
Йдеться про фортецю в Кабо Фріо в Бразілії. Під час четвертої подорожі А. Веспуччі в 1503—1504 рр. декілька чоловік з його екіпажу залишились у Бразілії.
24
Подібно мав висловитись давньогрецький філософ Анаксагор (V ст. до н. е.). Він, будучи при смерті, на запитання друзів, чи не бажає бути похованим на батьківщині (в місті Клазомени), відповів: «Немає ніякої необхідності, бо дорога на той світ звідусіль однакова».