Керманичем поставили. Падіння,З якого підіймаємось, міцнішеУтверджує сей Трон, що добровільноНим мені ви поступились. В НебесахБезпечні привілеї можновладцівПороджували заздрощі в підлеглих.Зате ніхто мені не заздрить тут.Піднесений над іншими, я ставОслоною для всіх од Громовержця,Наражений на нескінченні кариБільш од усіх. Де користи нема,Там розбрату не буде. ПривілеїВождів у Пеклі – тільки гірші муки.Де та гординя, що за гіршим тужить?!Згуртованість і віра в нас міцніші,Ніж в Небесах, і наше Праве ДілоТут постає законніше, ніж там,В облуді лестощів. Тепер порадьте:Одкритою війною чи відступствомНебесний Спадок станем одбирать?Хто з вас бажає взяти слово – прошу».Підвівся Молох. Грізний володар,Із берлом у руці, наймогутнішийТа найзавзятіший в небесних битвах.В поразці ще завзятіший – з одчаю;Жадав зрівнятись силою з Предвічним,А ні – не бути, згинути навіки.Тому не знав він страху: Небо, ПеклоЧи гірше Пекла – байдуже. Він мовив:«До хитрувань і підступів не вдатний,Я – за війну одкриту. Хай хитрує,Коли хто хоче, тільки не тепер.Невже Вожді погрузнуть у крутійстві,А тут мільйони Воїв, що стоятьІз зброєю напоготові, сядутьІ, склавши руки, ждатимуть? – покірніНебесні втікачі в гидкій тюрмі,Принижено залежні від Тирана,Що через зволікання наше й досіЧіпляється за Небеса? Ні! ВстаньмоВ єдиному пориві непоборніНа штурм Його фортець, і наші мукиЖбурнім Мучителю в лице, як зброю!Коли Він рикне громом, хай почуєУ відповідь пекельний грім! Хай чорнеПекельне полум’я погасить стрілиВсіх блискавиць його! Сірчаний сморідПовиє трон Його! Не ми, а ВінПонавигадує сих мук. СповнаЙому й повернем їх. Хоча здається,З Безодні трудно штурмувати Небо —Нехай вас не туманить забуття.Згадайте, Небожителі: коли,Розбивши наші ар’єргарди, ВорогНасів на нас, втискаючи все глибшеУ прірву, – скільки то тяжких зусильБуло в падінні? Так зате легкийДля нас природний лет увись. Вам страшноНакликати на себе лють ВрагаСильнішого? Зазнати гірших кар?А що є гірше, ніж безодня мук,Блаженство втрачене, вогонь незгаснийТортур, що до покори нагинають,І вічна безнадія жертв Тирана?!Скарати гірше – знищити упень.Тоді чого боятися? Повстаньмо!Нехай Він, скаженіючи од люті,Оберне нас в Ніщо! Для нас це краще,Аніж вічність мук. Коли ж незнищеніВ Небесній нашій суті, все одноТут ми – ніщо. Зате переконались,Що маєм силу потрясати Небо.Тоді розхитуймо Його Престол!Якщо нам не судилась перемога,То з нами вічна невсипуща мста».Замовк. І демонську Велику РадуОбвів понурим поглядом. У ньомуПалали мста, жадоба небезпекІ розпач. Враз із другого кінцяПіднявся Беліал. Ласкавий, чемний,Мов створений для доблести і чести,Й принадний з вигляду. На НебесахВродливішого ангела не знали!І попливли із уст його, мов манна,Слова, що крили лжу і порожнечу,Але, примхливо плетені, моглиРозумних і розважних полонить.Він – ниций у думках, в ділах ледачий —Бадьоро й влесливо почав: «Панове!Як принциповий ворог Тиранії,Я, безперечно, за війну одкриту,Якби в її ідеї не чаїлась, —Як всі ми тут почули, – суперечність.Хто, сильний, довіряє збройній силіІ нас зове у бій, замість звитяги,На мстиве самознищення, – даруйте:Той дивно розуміє суть війни.Небесні цитаделі повні вартиОзброєної, котра пильно стежитьІ наслухає. їхні ж пластуниУ тьму пірнають на незримих крилахІ в Хаосі вистежують, щоб миДо піднебесних мурів не дістались.А дехто закликає нас в похідНа штурм фортець небесних… Що ж,Припустим, збунтованого Пекла смерчФорпости Божі позміта… А далі?Великий Ворог наш не упаде.Його сяйні вершини предковічніОчистяться від виверження знизуІ засіяють знов, а ми погрузнемУ прірву розпачу ще нижче? Ні:Нам радять дошкуляти так Йому,Аби звитяжець всемогутній в гнівіНестримнім обернув нас у НіщоІ врятував од мук. Сумний рятунок!