Утрачений рай [Paradise Lost - uk]

Не огортає в темряву свій Трон?
Хіба не рикає відтіль громами?
Не робить Небо Пеклові подібним?
Він – темряву, а ми – творімо світло
Із волі власної. Глибоко в надрах
Нам не забракне схованих скарбів,
І вистачить у нас уміння й хисту,
Щоб ми, приречені на вічні муки,
У величі зрівнялись з Небесами.
Із плином часу полум’я пекельне
Зіллється із єством духовним нашим,
Тож станем нечутливо вогненосні,
І нам не допікатиме вогонь.
А поки що спокійно і розважно
В оцім Пристанищі наводьмо лад —
Такий, де станемо господарями,
Не забуваючи, хто ми і ким були,
Й остерігаючись в думках чи діях
Війни з Предвічним. Ось що раджу я».
Він ледь скінчив – і вся Велика Рада
Загомоніла. Покотився гул,
Немов од вітру, що бурунить море
Й відлуння довге котить поміж скель,
Вколихуючи у спасенних бухтах
Суденця, що сховалися від бурі.
Так рівними приливами лунали,
То мовкли, то зривалися ізнов
Овації, коли скінчив Мамон.
Із радістю сприйняв його поради
Весь Пандемоніум. Страшніше Пекла
Здавалась їм нова війна. Громи
Й нещадно-яра зброя Михаїла
Навіювали небувалий жах.
Щоб Царству Божому наперекір,
У Пеклі – розумом, трудом, терпінням —
Створить Імперію і лад Новий, —
То був принадний клич. Встав Вельзевул.
Підвівся він праворуч Сатани,
Мов той Атлант, що на плечах тримає
Тяжезність наймогутніших імперій.
Спокійний розум, звага і турбота
Про все державні справи повили
Його колись ясне, тепер схмарніле
Чоло архангельське. Велика Рада
Угомонилася. Запала тиша.
Немов у ніч глуху, і непорушність
Пройняв упевнено розважний голос:
«Небесне Воїнство! Князі й Владики!
Нетлінні духи осяйних Висот!
Чи нам зректися цих законних звань
І йменуватися князями Пекла?
Ваш одностайний гомін ухвалив
Тут будувать у витривалій праці
Імперію, плекаючи у мріях
Суперництво з Владикою Небес.
Але забули: нас сюди закинув
Не відступ від Всевладдя, а поразка
Нищівна, й не на те, щоб знову
Змовлялись проти Нього, – а в тюрму,
Де будемо каратися, навіки.
Десниця Усевишнього скрізь править:
То жезлом золотим – на Небесах,
То патерицею з заліза – в Пеклі
Й ні з ким не ділить влади; від Небес
І до найглибших катакомб пекельних
Ні п’яді не уступить Він своєї
Імперії. У ній ми – вічні в’язні.
І от зібралися і радим раду:
Ті – за війну, а ті – за примирення…
Безповоротно програно війну.
Умови миру чи співіснування
Не дані нам. Одне дано: Покару,
Нічим не обумовлену і вічну.
То й відповідь на неї в нас одна:
Ненависть, непокірливість і помста;
Й Мету єдину маємо: не дати,
Щоб Він непогамовано втішався
З своєї перемоги й наших мук.
Тож користаймо з кожної нагоди
Розумно й неквапливо. Нам не варто
В облогу брати височезні мури
Небесні, неприступні з глибини.
Є легший шлях, на Небесах віддавна
Був поголос: десь створюється світ
Новий. Благословенні пожильці
І владарі його на ім’я Люди
Подібні до богів, хоч менш могутні
І не такі довершені, як ми.
Але Всевишній їм благоволить
І в клятві, котра потрясла все Небо,
Перед лицем Архангелів нарік
Улюбленцями власними – Людей.
Отам-то виростатимуть для нас
Сподвижники! Ми тільки їх пізнаймо.
Що за істоти? В чому їхня сутність?
Які в них слабощі? Де їх могутність?
І то на них впливає більш – насильство
Чи вигострений розум? Небесам
Та їх самовдоволеному Богу
До світу новоствореного далі,
Ніж нам. Намісники Творцеві – Люди –
Беззахисні в тім Світі. Чи не вдасться
Його спустошити вогнем пекельним?
А ні – захопимо його собі
І викинем пестунчиків Творцевих,
Як викинуто нас. Або залишим:
Хай нашими прихильниками будуть.
Тоді Всевишній стане їх врагом
Та пошкодує, що таких створив,
І прокляне свій витвір. От коли
Настане час омріяної помсти!
Не просто помсти: бо Його звитяга
Обернеться поразкою в Його ж
Улюбленцях, – коли жбурне їх в Пекло
До нас у товариство, де вони
Прокльони кидатимуть в батька-матір
І скиглитимуть, – їхній рай пропав,