Утрачений рай [Paradise Lost - uk]

Ледь-ледь почавшись. А тепер порадьте:
За що нам радше братися – за це,
А чи плодить імперії ще й в Пеклі?»
Так нагадав розважний Вельзевул
Усім давнішню думку Сатани.
Бо ще кому, як не творцеві зла
Таке намислилось? – занапастити
У витоках весь рід людський, змішавши
3 Землею Пекло, Господу на зло?
Та ні! Все суще служить Божій славі.
Тоді зухвалий сатанинський намір
Велика Рада демонів схвалила
На радощах зловтішних одностайно.
І потім так провадив Вельзевул:
«Ви, найгідніші Обранці богів,
Достойно нашу Раду увінчали
Великою ухвалою, вона
3 безодні отверженности й недолі
Нас до предвічних світлих володінь
Наближуватиме й додасть снаги
Згуртованими силами, пліч-о-пліч,
Діждавшись слушної нагоди, знову
Взять Небеса або поблизу них
Простори лагідні. Там оживем:
Проміння Світанкове змиє тьму,
А ніжний подих леготу загоїть
Пекучі рани, що завдав огонь.
Але кого ми вирядим шукати
Той Світ Новостворенний? Здатен хто
Бездонну прірву Хаосу і тьму
Загусло-смоляну перебрести?
Чиї невтомні крила подолають
Безмежну порожнечу? Хто знайде
Щасливе пристановище людей?
У кого з нас є сила, хист, обачність,
Щоб попри безліч ангельських застав,
Де на сторожі пильні вартові,
Пробратися безпечно? Наша доля
Та найостанніша надія наша
Залежатимуть від його геройства.
Тож поміркуймо: хто на це піде?»
Сказавши, сів та довго й надаремно
Чекав: підтримають його чи ні?
І чи зголоситься хтось на виправу
Загрозливу? Всі вмовкли. У тривожній
Задумі кожен на обличчях друзів
Вичитував невпевненість і острах
Здивовано: бо як же так? – з найперших
Вождів небесного бунтарства жоден
Не зважився на небезпечні мандри
В незвідане… Нарешті Сатана,
Піднесений над іншими у славі,
Велично-царственний та незворушно
Упевнений в собі, промовив так:
«Недарма, о Владики осяйні
Та недоступні Спадкоємці Неба,
Мовчите, вагаючись. Тяжкий той шлях,
Що нас веде до світла. Тюрма – міцна,
Її вперезують дев’ятикратно
Мури чорного пекельного вогню
Всепоглинаючі; її ворота
Крицеві міцно замкнено. За ними
Розверзлася страхіттям загадковим
Пустеля ще не створеної Ночі
Й чига загрозами. Хто їх мине,
Опиниться в незнаному Творінні
Серед нових незнаних небезпек.
Та я б не був достойним, о Князі,
Довіри вашої, мого престолу,
Заслуженої влади і величчя,
Якби для всезагального добра
Не наражав себе на небезпеки.
Хіба владарство серед бунтарів
Не є загрозливим? Я не зрікаюсь
Владарства. Тож, піднявшись над загалом,
Я йду назустріч більшим Небезпекам,
Бо ними гідність міряють і честь
Керманичів народних. Залишайтесь,
Незламні Потрясателі Небес,
Тут, у домівці нашій тимчасовій.
Освоюйте її, шукайте втіху
В труді, в майстерності, в мистецтві, в чарах,
У Ворога недремного. А я
Занурюся у згубну тьму – шукати
Для всіх нас порятунку. Сам, один».
Промовивши се, він підвівся владно,
Аби ніхто з соратників не зваживсь
Стать з ним урівень чи пропонувати,
Бо кожен знав, що їхньої підтримки
Й допомоги вождь не прийме – здобувши
Дешевну славу, нібито безстрашний
Суперник Сатани: не менш боялись
Голосу вождя, аніж виправи.
Всі, як один, устали шанобливо
В пориві вдячности. Громоподібний
Гул Пандемоніум увесь потряс,
Коли, вклонившись перед Сатаною,
Його, мов Усевишнього, вславляли
Й підносили за те, що задля всіх
Безпеки зрікся власної. І в Пеклі
Не всі чесноти втрачено! А ви,
Людці, із вашим показним геройством,
Раби корисливости й марнославства,
Не хвастайте! – бо й прокляті навік
Шляхетніші від вас. Пекельну Раду
Завершувала в славі Сатани
Яси громохкої непевна радість;
Таке буває в горах надвечір’я:
З насупленого неба сніг чи дощ
Окутує в похмуру пелену
Погрузлі в тьму плаї і полонини —
А потім сонячне скісне проміння
Ласкаво зблисне – й оживає все:
Зелений шум, спів птаства, крик отар,
Дзвінків і рогів радісний перегук…
Так демон з демоном порозумілись.
А люди – о ганьба! – гризуться й досі,