Выбрать главу
В ненависті затвердлі та роздорах. Хоча дано їм розум і надію На ласку Божу й заповітний мир, — Невпинно війнами пустошать Землю, Аби навзаєм нищитись. Так, наче Нема у них пекельних ворогів, Що день і ніч готують всім погибель. У радісній пишноті завершилась Нарада демонська. Помпезний почет Врочисто оточив вождя. Над ним Гігантським ореолом тріпотіли Вогненноликі Серафими в блиску Одінь та зброї, бо владика Пекла, Найперший посягач на Небеса, Наслідував Небесне. Наказали: Хай сурми рознесуть велику вість. Знялись чотири Херувими. Кожен Підніс до вуст гримучогорлу бронзу, І на чотири вітри пролунали Сигнали радощів. Тисячократно Повторювала їх лунка безодня, А воїнства пекельного тьми-тьмущі Потвердили оглушливим «Ура!» Свою надію. Потім – розійшлись І найрізноманітніші заняття Собі обрали, хто хотів чи зміг, Аби розвіяти неспокій тужний І згаять час в чеканні на Вождя. Одні в просторах рівних чи в повітрі Проводили змагання – перегони, Неначе Олімпійські ігри; другі — Приборкували Коней вогняних, Чи в колісницях мчали до мети, Або в турнірах військо проти війська Злітались. Так, бува, над гордим містом Примарні провозвісниці війни — Одна на одну сунуть чорні хмари, Наставивши списи. Зметнуться грізно — Весь небозвід двигтить від грому-блиску.
А треті – із завзятістю Тифона, Титана стоголового, жбурляли Бескиддя й перекришували скелі. Ті смерчами звивалися угору Із ревищем, нечуваним у Пеклі, Шаліючи од муки, – мов Геракл, Що рвав з корінням вікові дерева, Коли йому до тіла приросла Отруєна сорочка. Інші духи, Мрійливо лагідні, сідали в коло Й оспівували під передзвін арф Свої геройські вчинки на війні, Де доля віддала несправедливо Насильству й Випадковості в полон Свободу й Доблесть, – традиційні співи! Але привабливі. (Щоб дивуватись: Їх створювали несмертельні духи, Хоча і в Пеклі), зачаївши подих, До них прислухувалась ніч. Ще інші Знаходили розраду в красномовстві (Пісні чарують слух, а мова – душу), Тож оддавались у гуртах учених Високомудрим філозофуванням Про Волю, Провидіння і Пророцтва, Про вільність Волі та Пророцтв несхибність; Роздумували про Добро і Зло, Нещастя й Щастя, Силу та Безсилля, Ганьбу і Славу – суєтлива мудрість Та філософія пустопорожні! І все ж оманливі ці їхні чари Допомагають забувати біль І жах, навіюють надії марні Та загартовують терплячу впертість. Багато духів подались у мандри. Допитливі зібралися в загони І рухалися вздовж пекельних рік, Шукаючи одважно кращих місць Поселення. Там ріки всі несуть Мертвотні води в Озеро вогненне: З рікою Стікс – пливе ненависть люта; Глибокий чорний сум – із Ахероном; З Коситуса – лунають крики й лемент; І хвилями вогненними шаліє Бурхливий Флегетон. В болотних далях Текла застійна Лета – Забуття. Хто з неї надіп’є, вже не згадає: Ким був він, де, коли й чого зазнав. За Летою маячить Суходіл, Пустельний у мерзлоті вічній. Хвища І град нетанучий його січуть Та намерзають у гігантські кручі, Немов руїни давні по краях Долин, занесених по вінця снігом, — Як те драговище при гирлі Нілу, Де затонуло військо. Там вітри Печуть морозяним вогнем; туди, Бува, кігтисті Фурії женуть Пекельних в’язнів, щоб їх катували Напереміну холод і вогонь: З ревучого вогню – в закостенілість, Що виморожує теплінь духовну І зимно пропікає наскрізь; потім Знов палить їх вогонь по той бік Лети; А в межичассі – муки переправ, Коли так близько води забуття, А забуття спасенного й краплини Ковтнути не дозволено, бо пильно Пекельні переброди стереже, Навіюючи смертний жах, Медуза. Та й води Забуття втікають геть Від уст обпечених, мов од Тантала, Що стоячи по горло у воді, Вмирав од спраги. Мандрівці пекельні Здригались од блідого жаху. Вперше В очах у них розширених відбилась Безвихідь горя. Пробирались далі, Минали темряві пустелі й гори. То вогнедишні, то закуті в лід;