В ненависті затвердлі та роздорах.Хоча дано їм розум і надіюНа ласку Божу й заповітний мир, —Невпинно війнами пустошать Землю,Аби навзаєм нищитись. Так, начеНема у них пекельних ворогів,Що день і ніч готують всім погибель.У радісній пишноті завершиласьНарада демонська. Помпезний почетВрочисто оточив вождя. Над нимГігантським ореолом тріпотілиВогненноликі Серафими в блискуОдінь та зброї, бо владика Пекла,Найперший посягач на Небеса,Наслідував Небесне. Наказали:Хай сурми рознесуть велику вість.Знялись чотири Херувими. КоженПідніс до вуст гримучогорлу бронзу,І на чотири вітри пролуналиСигнали радощів. ТисячократноПовторювала їх лунка безодня,А воїнства пекельного тьми-тьмущіПотвердили оглушливим «Ура!»Свою надію. Потім – розійшлисьІ найрізноманітніші заняттяСобі обрали, хто хотів чи зміг,Аби розвіяти неспокій тужнийІ згаять час в чеканні на Вождя.Одні в просторах рівних чи в повітріПроводили змагання – перегони,Неначе Олімпійські ігри; другі —Приборкували Коней вогняних,Чи в колісницях мчали до мети,Або в турнірах військо проти військаЗлітались. Так, бува, над гордим містомПримарні провозвісниці війни —Одна на одну сунуть чорні хмари,Наставивши списи. Зметнуться грізно —Весь небозвід двигтить від грому-блиску.А треті – із завзятістю Тифона,Титана стоголового, жбурлялиБескиддя й перекришували скелі.Ті смерчами звивалися угоруІз ревищем, нечуваним у Пеклі,Шаліючи од муки, – мов Геракл,Що рвав з корінням вікові дерева,Коли йому до тіла прирослаОтруєна сорочка. Інші духи,Мрійливо лагідні, сідали в колоЙ оспівували під передзвін арфСвої геройські вчинки на війні,Де доля віддала несправедливоНасильству й Випадковості в полонСвободу й Доблесть, – традиційні співи!Але привабливі. (Щоб дивуватись:Їх створювали несмертельні духи,Хоча і в Пеклі), зачаївши подих,До них прислухувалась ніч. Ще іншіЗнаходили розраду в красномовстві(Пісні чарують слух, а мова – душу),Тож оддавались у гуртах ученихВисокомудрим філозофуваннямПро Волю, Провидіння і Пророцтва,Про вільність Волі та Пророцтв несхибність;Роздумували про Добро і Зло,Нещастя й Щастя, Силу та Безсилля,Ганьбу і Славу – суєтлива мудрістьТа філософія пустопорожні!І все ж оманливі ці їхні чариДопомагають забувати більІ жах, навіюють надії марніТа загартовують терплячу впертість.Багато духів подались у мандри.Допитливі зібралися в загониІ рухалися вздовж пекельних рік,Шукаючи одважно кращих місцьПоселення. Там ріки всі несутьМертвотні води в Озеро вогненне:З рікою Стікс – пливе ненависть люта;Глибокий чорний сум – із Ахероном;З Коситуса – лунають крики й лемент;І хвилями вогненними шалієБурхливий Флегетон. В болотних даляхТекла застійна Лета – Забуття.Хто з неї надіп’є, вже не згадає:Ким був він, де, коли й чого зазнав.За Летою маячить Суходіл,Пустельний у мерзлоті вічній. ХвищаІ град нетанучий його січутьТа намерзають у гігантські кручі,Немов руїни давні по краяхДолин, занесених по вінця снігом, —Як те драговище при гирлі Нілу,Де затонуло військо. Там вітриПечуть морозяним вогнем; туди,Бува, кігтисті Фурії женутьПекельних в’язнів, щоб їх катувалиНапереміну холод і вогонь:З ревучого вогню – в закостенілість,Що виморожує теплінь духовнуІ зимно пропікає наскрізь; потімЗнов палить їх вогонь по той бік Лети;А в межичассі – муки переправ,Коли так близько води забуття,А забуття спасенного й краплиниКовтнути не дозволено, бо пильноПекельні переброди стереже,Навіюючи смертний жах, Медуза.Та й води Забуття втікають гетьВід уст обпечених, мов од Тантала,Що стоячи по горло у воді,Вмирав од спраги. Мандрівці пекельніЗдригались од блідого жаху. ВпершеВ очах у них розширених відбиласьБезвихідь горя. Пробирались далі,Минали темряві пустелі й гори.То вогнедишні, то закуті в лід;